Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 15

Глава 15. Світанок на заводі

Колишній завод, коли вони під'їхали до нього за годину до світанку на старому автомобілі Аліни Мельниченко, виявився більшим і похмурішим, ніж будь-хто з них уявляв собі за нічними розрахунками над картою: три поверхи потемнілої від часу цегли, оточені високим бетонним парканом, з єдиним контрольно-пропускним пунктом, освітленим яскравими прожекторами, які робили будь-яке наближення впритул практично неможливим.

— Ось тут, — прошепотів Степан, вказуючи на невелику ділянку паркану з протилежного, менш освітленого боку, позначену на супутниковому знімку, роздрукованому Аліною напередодні вночі. — Судячи з розташування камер, це найменш прострілювана зона. Якщо ми проберемось тут, до внутрішнього двору лишиться метрів тридцять відкритого простору, які доведеться подолати швидко.

— А охорона всередині, — спитала Олена, перевіряючи вміст невеликої аптечки, яку наполягла взяти з собою, попри всі протести щодо зайвої ваги.

— За моїми підрахунками, — сказала Аліна, дивлячись на планшет із записами камер спостереження, які вона зуміла тимчасово отримати через старі контакти в компанії, що обслуговувала систему безпеки заводу, — приблизно вісім чоловік на зміні, більшість зосереджені біля головного входу й периметра. Внутрішні коридори, судячи з мінімального руху на записах, охороняються значно менш ретельно — Ласло, вочевидь, покладається переважно на неможливість проникнення ззовні, а не на внутрішній контроль.

Вони дочекалися моменту, позначеного на графіку змін як «перехідний період» — коротке вікно, коли нічна зміна охорони поступалася денною, і увага обох груп, за спостереженнями попередніх днів, розсіювалась між формальностями передачі варти й природним бажанням швидше завершити виснажливу нічну зміну.

Макс перерізав нижню секцію паркану інструментом, позиченим у знайомого Степана з попередньої роботи, — повільно, обережно, щоб уникнути найменшого зайвого звуку, — і всі четверо проповзли крізь утворений отвір, притискаючись до землі так низько, наскільки дозволяв одяг і власна гідність.

Внутрішній двір, освітлений тільки блідим передсвітанковим сяйвом, виявився порожнім, точно як і обіцяли записи камер, — і вони перетнули відкритий простір швидко, безшумно, дістаючись до бічних дверей корпусу, які, за інформацією Степана, вели до технічного поверху, звідки можна було непомітно дістатись до основних приміщень будівлі.

Двері виявилися замкнені на цифровий кодовий замок, і Степан, не гаючи часу, дістав невеликий пристрій, позичений у одного зі своїх колишніх колег із «Меридіану», готового допомогти, дізнавшись правду про справжню природу компанії, на яку він працював.

— Це має спрацювати проти більшості стандартних цифрових замків, — прошепотів він, під'єднуючи пристрій до панелі. — Дай мені хвилину.

Хвилина розтягнулась на дві, потім на три, і Макс, стежачи за периметром, відчував, як напруга в грудях наростає з кожною зайвою секундою затримки, — а тоді замок тихо клацнув, і двері прочинилися, впускаючи їх у темний, вузький коридор технічного поверху.

Вони рухалися обережно, дотримуючись плану, накресленого напередодні вночі, минаючи розподільчі щитки й трубопроводи, аж поки не досягли сходів, що вели на другий поверх, де, за припущенням, побудованим на аналізі найменш використовуваних приміщень будівлі, найімовірніше, тримали отця Романа.

На сходовому майданчику їх зупинив охоронець — молодий чоловік, років двадцяти п'яти, що курив цигарку біля відчиненого вікна, явно порушуючи власні службові обов'язки заради короткого перепочинку, — і Макс, не маючи часу на роздуми, кинувся вперед, затуляючи охоронцю рот раніше, ніж той встиг видати бодай звук тривоги.

Боротьба тривала лічені секунди — Степан, приєднавшись до Макса, допоміг утримати чоловіка, поки Олена, діставши з аптечки заздалегідь підготовлений засіб, застосувала його з тією самою точністю, з якою застосовувала будь-яку медичну процедуру за шість років роботи на швидкій, — і охоронець за кілька секунд обм'як, непритомний, але живий, і вони обережно поклали його в тіні найближчої ніші, зв'язавши для певності мотузкою, яку прихопила з собою передбачлива Олена.

— Далі, — прошепотів Макс, і вони продовжили рух коридором другого поверху, минаючи двері з номерними табличками, що свідчили про колишнє призначення приміщень як звичайних заводських офісів, аж поки не досягли дверей у самому кінці коридору, важчих за решту, оснащених окремим, значно надійнішим замком.

— Це тут, — прошепотіла Аліна, звіряючись із планом поверхів. — Судячи з товщини стін, позначеної в оригінальній документації, це колишнє серверне приміщення — єдине місце на цьому поверсі, спроєктоване з розрахунком на надійну ізоляцію.

Степан взявся за новий замок, значно складніший за попередній, і хвилини тягнулися нестерпно повільно, поки Макс, стежачи за коридором, чув наростаючі, віддалені звуки активності десь у глибині будівлі — зміна варти, судячи з усього, наближалась до завершення значно швидше, ніж вони розраховували.

— Швидше, — прошепотів він, — у нас лишається значно менше часу, ніж ми думали.

Нарешті замок піддався, і двері прочинилися, відкриваючи невелику, тьмяно освітлену кімнату, у центрі якої, прив'язаний до стільця так само, як колись Степан у «Меридіані», сидів отець Роман — блідий, виснажений, але, на превелике полегшення всіх чотирьох, живий і, судячи з першого погляду, неушкоджений фізично.