Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 14

Глава 14. Двадцять чотири години

Вони розійшлися із переговорної кімнати нарізно, обережності заради, домовившись зустрітися за годину в квартирі Аліни Мельниченко — місці, яке, за її словами, «принаймні не було відоме офіційно жодному з партнерів Меридіану», хоча після одкровення про Марту жоден із них уже не почувався до кінця впевненим щодо будь-якого місця, яке можна було б назвати безпечним.

Макс, ідучи вулицею до найближчої станції метро, зателефонував отцю Роману, аби переконатись, що зі священником усе гаразд, — і коли той не відповів ні на перший, ні на другий дзвінок, відчув, як у грудях наростає той самий, уже знайомий холод, який передвіщав недобрі новини щоразу за останні кілька місяців.

Він зателефонував утретє, вже прискорюючи крок, і цього разу слухавку підняли — але голос, який відповів, не належав отцю Роману.

— Не хвилюйтесь, — сказав голос, той самий, з легким, невизначеним акцентом, який Макс уже чув сьогодні по гучному зв'язку в переговорній кімнаті. — Ваш священник живий і цілком здоровий. Ми просто вирішили, що варто трохи побути в його товаристві, доки ви обмірковуєте мою пропозицію. Ввічлива компанія, запевняю. Жодних грубощів, доки в цьому немає потреби.

— Якщо ви його торкнетесь, — почав Макс, відчуваючи, як лють витісняє страх з кожним словом.

— Я нікого не торкнусь, Максиме, — перебив Ласло спокійно. — Це ви, своєю відмовою співпрацювати, наражаєте його на ризик, не я. Прошу, обміркуйте це з усією серйозністю, на яку здатні. Двадцять чотири години, про які я говорив, тепер тихо цокають для вашого доброго друга-священника так само, як цокали б для будь-кого іншого, кого ви вважаєте дорогим.

Лінія обірвалась, і Макс, стоячи посеред вулиці, відчув, як земля під ногами на мить втратила стабільність — не в тому магічному сенсі, до якого він уже встиг звикнути за останні місяці, а в найпростішому, найлюдянішому сенсі раптового, паралізуючого жаху за життя людини, яку він встиг полюбити як друга.

Він зателефонував Олені негайно, і за двадцять хвилин усі четверо — Макс, Олена, Степан і Аліна Мельниченко — зібралися у квартирі останньої, обговорюючи новину з тим самим напруженим, гарячковим поспіхом, який супроводжував кожне попереднє рішення, ухвалене під тиском часу за останні кілька місяців.

— Він блефує, — сказав Степан, хоча голос його звучав менш переконано, ніж слова. — Хіба ні? Триста сімнадцять років дипломатичної обережності, і раптом викрадення священника?

— Не блефує, — тихо сказала Аліна Мельниченко, дивлячись на власні руки, стиснуті на колінах. — Я бачила, на що здатний «Меридіан» під моїм власним керівництвом заради значно менш важливих цілей. Якщо Ласло вирішив діяти напряму, він діятиме без жодних сумнівів чи вагань.

— Тоді нам треба діяти першими, — сказав Макс. — Не чекати двадцять чотири години, сподіваючись на диво. Атакувати, поки в нас іще є перевага несподіванки.

— Атакувати кого, — спитала Олена. — Організацію, яка існує три століття, з ресурсами, яких ми навіть уявити не можемо? У нас четверо людей, кільце, яке саме ледве тримається, і жодного плану, крім відчайдушної надії.

Макс сидів мовчки хвилину, обмірковуючи ситуацію з тією самою методичною ретельністю, з якою колись розбирав складні системи безпеки, шукаючи не очевидну, лобову вразливість, а приховану, непомітну для більшості спостерігачів.

— У нас є те, чого немає в них, — сказав він нарешті. — Кільце довіряє нам. Не Ласло, не Аврум — нам особисто. Ми маємо доступ до чогось, чого вони прагнуть уже сорок років і досі не отримали. Це не слабкість. Це наша єдина справжня перевага.

— І як конкретно ти пропонуєш нею скористатись? — спитала Аліна.

— Ми йдемо до кільця, — сказав Макс, — і просимо його про допомогу напряму. Не чекаючи на черговий лист чи черговий стрибок навмання. Голос сказав нам, що доти, доки має «крихту волі й самостійності», Ласло не отримає бажаного. Можливо, настав час дізнатись, наскільки далеко ця воля здатна нам допомогти, якщо ми попросимо прямо.

Вони вирушили на вулицю Заводську тим самим маршрутом, яким користувалися уже незліченну кількість разів, — і цього разу застали територію інституту цілком порожньою, без жодних слідів людей «Меридіану», без охорони, без обладнання, ніби компанія, отримавши накази від справжніх господарів, поспіхом згорнула всю діяльність, полишивши колишню базу операцій напризволяще.

— Вони готуються до чогось значно масштабнішого, — сказала Олена тихо, оглядаючи покинутий двір. — Це не відступ. Це перегрупування.

Підземна кімната зустріла їх звичним, слабким гулом кільця, і Макс, підійшовши до дерев'яного обода, поклав долоню на його поверхню з тією самою рішучістю, з якою підходив до кожного попереднього виклику цієї довгої, виснажливої історії.

— Ти чуєш нас, — сказав він, звертаючись напряму до кільця вперше за весь цей час без листа, без стрибка, просто голосом, сповненим щирого, відчайдушного прохання. — Ласло тримає в заручниках нашого друга. Він дав нам двадцять чотири години, перш ніж завдати шкоди людині, яка нічим не заслужила бути втягнутою в цю боротьбу, окрім власної доброти й готовності допомогти. Нам потрібна твоя допомога. Не завдання, не місія в минуле. Пряма, тут і зараз.

Кільце довго мовчало, і Макс уже почав побоюватись, що прохання, вимовлене без належного ритуалу листа чи стрибка, просто не буде почуте, — а тоді дерево під його долонею затремтіло, і голос, тепер тихіший і виснаженіший, ніж будь-коли раніше, пролунав просто в його свідомості, без жодного зовнішнього звуку, який могли б почути решта присутніх.