Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 13

Глава 13. Голос без обличчя

— Я слухав вашу розмову останні сім хвилин, — продовжив Ласло тим самим спокійним, майже приязним тоном, у якому не відчувалось жодного натяку на гнів чи роздратування, лише холодна, ділова констатація факту. — Не через якусь особливу техніку стеження, запевняю, а через значно простіший метод: асистентка пані Мельниченко, яка бронювала цю переговорну кімнату, вже кілька років співпрацює з Фундацією, хоча й гадки не має про справжній масштаб організації, на яку працює. Прикро, наскільки легко довіру можна перетворити на слабкість.

Аліна Мельниченко зблідла ще сильніше, її пальці стиснулися навколо краю столу так міцно, що кісточки побіліли.

— Марта, — прошепотіла вона. — Вона працює зі мною сім років.

— Сім років — не така вже й довга відданість, коли на кону сума, здатна забезпечити безбідне життя її дітям на кілька поколінь наперед, — сказав Ласло без жодного натяку на злорадство, просто констатуючи очевидний для нього факт людської природи. — Втім, це не той предмет, заради якого я вирішив нарешті представитись особисто. Я телефоную, бо вважаю, що настав час запропонувати вам усім значно розумнішу альтернативу тому шляху, яким ви, судячи з усього, збираєтесь іти.

— Ми не зацікавлені у ваших альтернативах, — сказав Макс твердо, хоча відчував, як голос трохи тремтить, попри всі спроби зберегти зовнішній спокій.

— Максиме, — сказав Ласло, і те, з якою легкістю він вимовив ім'я, яке жодного разу не називав уголос раніше в цій розмові, змусило по спині Макса пробігти справжній, крижаний холод, — дозвольте мені хоча б завершити пропозицію, перш ніж відмовлятись від неї. Зрештою, ви пройшли крізь настільки багато випробувань саме через брак повної інформації. Не повторюйте цю помилку зараз, коли інформація нарешті доступна.

Він зробив паузу, достатньо довгу, щоб усі четверо в кімнаті встигли обмінятись тривожними поглядами, а тоді продовжив, тепер уже тоном, що нагадував лекцію викладача, який звик до того, що аудиторія слухає його з належною увагою.

— Фундація Януа існує триста сімнадцять років, — сказав він. — За цей час ми бачили десятки, якщо не сотні людей, обраних подібними об'єктами для подібних місій, — героїчних, самовідданих, готових жертвувати всім заради порятунку незнайомців у минулому. І знаєте, що об'єднує їхні історії, попри всю очевидну шляхетність цих зусиль? Жодна з них ніколи не змінювала світ на краще в довгостроковій перспективі. Ви рятуєте одного пасічника — а десятки інших продовжують помирати від тієї самої нечисті наступного тижня в сусідньому селі. Ви зупиняєте одну жертовну угоду в Тихих Лозах — а тисячі подібних угод укладаються по всій історії людства без жодного втручання ззовні. Ваші перемоги, хай якими шляхетними вони здаються зсередини вашого власного досвіду, — лише краплі у морі страждання, яке продовжує литись безперервно, тому що жоден із вас не має сили, ресурсів чи бачення, щоб втрутитись у сам механізм причини й наслідку, а не в окремі, розрізнені його прояви.

— А ви, звісно, маєте таке бачення, — сказала Олена з очевидним сарказмом, хоча Макс бачив, як напружено вона слухає кожне слово.

— Я маю триста сімнадцять років накопиченого досвіду, ресурсів і терпіння, — відповів Ласло без жодного натяку на образу від її тону. — Фундація не хоче знищувати світ чи поневолювати людство, дівчино, попри те, якою демонічною силою ви, вочевидь, схильні нас уявляти. Ми хочемо виправити накопичені помилки історії систематично, а не хаотично, як робить ваш безіменний кореспондент, обираючи випадкових людей для випадкових місій без жодного цілісного плану.

— І як саме ви плануєте це «систематичне виправлення», — спитав Степан похмуро.

— Контролюючи достатню кількість «порогів» одночасно, — сказав Ласло, — ми зможемо не просто втручатись в окремі моменти, а координувати зміни настільки масштабно, щоб виправити фундаментальні помилки цивілізації — війни, які ніколи не мали статись, епідемії, які можна було відвернути, тиранів, чия влада ніколи не мала утвердитись. Це вимагає точності й контролю, недоступних вашому хаотичному, романтичному підходу порятунку одного пасічника чи однієї дитини за раз.

Макс відчув, як щось у цій промові, попри всю її логічну, майже переконливу структуру, відгукується глибоким, інстинктивним відчуттям неправильності — тим самим відчуттям, яке він навчився довіряти за сім років роботи з системами, спроєктованими розумними, але недостатньо мудрими людьми.

— Ви говорите про переписування історії мільйонів людей, — сказав він, — так, ніби це просто технічна проблема оптимізації. Але кожна з цих «помилок історії», про які ви говорите, — це чиєсь конкретне життя, чийсь конкретний вибір. Хто дає вам право вирішувати, які саме моменти варто «виправити», а які лишити недоторканими?

— Хтось мусить прийняти це рішення, Максиме, — сказав Ласло, і вперше за всю розмову в його голосі з'явилась нотка, схожа на щиру, глибоку втому, — а хаотичний, ситуативний підхід вашого кореспондента, попри всю благородність намірів, ніколи не приведе до системного покращення. Скільки ще пасічників, скільки ще сотників, скільки ще переляканих матерів на трипільських пагорбах ви готові рятувати поодинці, поки самé джерело всіх цих трагедій — недосконалість людської природи, залишеної напризволяще без жодного вищого координуючого втручання — продовжує породжувати нові й нові страждання щохвилини по всій довжині історії?

Тиша, що запала в переговорній кімнаті після цих слів, здавалась Максу небезпечнішою за будь-яку відкриту погрозу, бо в аргументах Ласло, хай як йому не хотілось цього визнавати, бриніла крихта тієї самої логіки, яка колись привела його самого в кібербезпеку: бажання виправляти системні вразливості, а не латати окремі, розрізнені інциденти нескінченно.