Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 11

Глава 11. До самого початку

Земля, яка зустріла їх цього разу, не мала запаху диму чи вологого чорнозему, як усі попередні епохи, — вона мала запах, якого Макс не міг одразу впізнати, щось середнє між озоном після грози й гострим, мінеральним ароматом свіжовитесаного каменю, і коли він розплющив очі, перше, що побачив, — це небо, яке не було небом у звичному розумінні: воно мерехтіло, переливалось шарами кольору, яких не існує в жодній веселці, знайомій людському оку.

— Де ми, — прошепотів Степан, підводячись повільно, все ще стискаючи в кулаці складений аркуш паперу, який Оверко передав йому в кафе, — і в його голосі бриніла не паніка, а щось значно тихіше, значно важче: горе людини, яка щойно втратила ще одного, зовсім недавно знайденого союзника.

— Він мертвий, чи не так, — сказала Олена, і це не було питанням. — Постріл, який ми чули. Це був він.

Ніхто не відповів, бо відповідь, здавалось, висіла в самому повітрі цього чужого, мерехтливого світу так само важко, як висіла в кожному з них.

Вони стояли на широкій кам'яній рівнині, вкритій візерунками, вирізьбленими просто в породі, — не спіральними, як у Трипіллі, а геометрично довершеними, майже механічними за своєю точністю, що складалися у форми, які людське око сприймало на межі болю, ніби дивитись на них надто довго означало ризикувати чимось значно важливішим за просто зір.

— Це не минуле, — сказала Олена повільно, обертаючись на місці, вдивляючись у краєвид, що не мав жодного орієнтира, жодної точки, за яку можна було б вхопитись розумом. — Принаймні не минуле в тому сенсі, в якому ми його розуміли дотепер.

Удалині, на обрії цієї неможливої рівнини, Макс розгледів обриси споруди — не будівлі, а радше структури, що складалась із незліченної кількості дверей, розташованих одна за одною, одна крізь одну, у переплетінні, яке його мозок відмовлявся сприймати як щось, розташоване в тривимірному просторі.

— Це витік, — прошепотів Макс, раптом усвідомлюючи це з тією самою ясністю, з якою колись розпізнавав корінь проблеми в заплутаному коді після годин марних пошуків. — Кільце сказало «до самого початку». Не до якогось конкретного року. До моменту, коли всі ці двері — наше кільце, кільця по всьому світу, тридцять один об'єкт під контролем Аврума, і решта, про які ми навіть не знаємо, — ще не розділилися на окремі, розкидані по історії точки.

— Ви прийшли значно швидше, ніж я очікував, — сказав голос, і в ньому забриніла втома, глибша за будь-яку людську втому, яку Макс чув дотепер за весь цей довгий шлях. — Мені шкода щодо вашого друга. Григорій Оверко був хорошою людиною, останнім із покоління вартових, які пам'ятали час до великого розколу. Його смерть — ціна, яку я не бажав платити, але яку, боюсь, ми платитимемо ще не раз, перш ніж це закінчиться.

— Покажіться нам, — сказала Олена твердо, дивлячись у порожній, мерехтливий простір довкола них. — Досить ховатись за листами й голосами. Ми прийшли аж сюди. Ми заслуговуємо бачити, з ким розмовляємо.

Тиша, що запала у відповідь на це прохання, тривала довше за будь-яку попередню паузу в їхньому спілкуванні з невидимим кореспондентом, і Макс на мить подумав, що голос, можливо, взагалі не відповість, — а тоді повітря перед ними, за кілька кроків, почало густішати, набуваючи обрисів постаті, розмитої, нечіткої, ніби сама реальність цього місця чинила опір спробі втілитись у щось конкретне.

— Не тут, — сказав голос нарешті, і постать перед ними знову розчинилась, не встигнувши набути жодної впізнаваної форми. — Не в цьому місці, де межі між формами такі тонкі, що моя справжня подоба могла б... нашкодити вам просто фактом свого існування поруч. Пробачте. Навіть тепер, навіть тут, я не можу дати вам того, чого ви заслуговуєте найбільше.

— Тоді хоча б скажіть нам, що написано в папері, який дав нам Оверко, — сказав Степан, розгортаючи складений учетверо аркуш тремтячими руками. — Він сказав, що там ім'я. Ім'я когось із Аврума, кого він упізнав.

Папір у руках Степана виявився списаний тим самим старомодним, каліграфічним почерком, яким були написані листи Фундації, — короткий список імен і посад, датований тисяча дев'ятсот дев'яносто першим роком, і серед цих імен, ближче до кінця сторінки, одне було підкреслене двічі, товстою, нервовою лінією, яку, вочевидь, провів сам Оверко минулої ночі, коли вперше впізнав його.

— «П. Ласло», — прочитав Степан уголос те саме ім'я, яке стояло під листом до його діда. — «Куратор східноєвропейського напрямку». А поруч, іншим почерком, значно новішим, дописано ще щось.

Він примружився, вдивляючись у дрібний, нерозбірливий підпис унизу сторінки, і Макс, зазираючи йому через плече, відчув, як серце завмирає, коли нарешті розібрав слова, дописані, судячи з чорнила, зовсім недавно — можливо, тими самими руками, які передали цей документ Оверку на аукціоні лише вчора:

«П. Ласло досі очолює східноєвропейський напрямок Фундації. Особисто керує операцією »Заводська« з моменту її поновлення два місяці тому. Будьте обережні: за нашими даними, Ласло особисто зустрічався з Аліною Мельниченко тричі за останній рік.»

— «Меридіан» справді працює на Аврум, — прошепотіла Олена. — Або, точніше, Аврум використовує «Меридіан» як інструмент, лишаючись у тіні.

Голос навколо них зітхнув — важко, втомлено, звуком, у якому Макс раптом почув щось несподівано людське, попри всю нелюдську, незбагненну природу свого джерела.