Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 10

Глава 10. Аврум

Григорій Оверко зателефонував Степану наступного ранку, о сьомій годині, голосом настільки напруженим, наскільки жоден із них не чув його напередодні на аукціоні.

— Мені треба поговорити з вами знову, — сказав він без жодного вітання. — Учора ввечері, повертаючись додому, я помітив стеження. Не аматорське. Професійне, дороге, того типу, яке може собі дозволити тільки дуже серйозні люди. Я думаю, вони знають, що я купив документи. І я думаю, що більше не маю розкоші часу, яку мав ще вчора.

Вони зустрілися за годину в маленькому, непримітному кафе на околиці міста, обраному Оверком саме за відсутність будь-якої камери спостереження чи людного простору, де важко було б заховатись зайвому спостерігачу.

— Учора ви сказали, що покупці, яким продав інформацію Іван, ніколи не припиняли пошуків, — сказав Макс, щойно вони сіли за столик у найдальшому кутку зали. — А тепер за вами стежать. Хто вони?

Оверко зітхнув важко, обхопивши обома руками чашку кави, яку навіть не торкнувся жодного разу за весь цей час.

— Учора я не міг їх назвати. Сьогодні вже не бачу в мовчанні сенсу. «Аврум», — сказав він, і це слово прозвучало в його устах так, наче він не вимовляв його вголос багато років. — Це не компанія в тому сенсі, в якому ви розумієте це слово. Це радше... традиція. Спільнота, що існує в тіні значно давніших та значно потужніших родин, ніж будь-яка сучасна корпорація, здатних простежити власне походження щонайменше до епохи Відродження, а можливо, і значно давніше. Їхня мета проста й водночас нескінченно складна: колекціонувати. Не інше, не золото в буквальному сенсі, хоча саме золото дало їм ім'я ще в сімдесятому, коли вони фінансували перші алхімічні експерименти в надії знайти спосіб перетворити одну речовину на матерію. Вони колекціонують аномалії. Місця, де реальність поводиться неправильно. Артефакти, здатні порушувати закони, які решта людства вважають непорушними.

— І кільце — одна з таких аномалій, — сказала Олена тихо.

— Одна з найцінніших, судячи з того, скільки вони готові витратити, аби заволодіти нею, — підтвердив Оверко. — Вартові дізналися про структуру Аврума ще на початку двадцятого століття, коли одна з наших сестринських спільнот у Франції виявила, що приватна група збирає старовинні манускрипти, пов’язані з ритуалами розкриття «тонких місць» — саме тим терміном, до речі, послугами користувалися ще ченці на Волині, чиї записи, за якими я розумію, ви вже знайшли.

— Тисяча дев'ятсот дев'яносто перший рік, — сказав Степан. — Мій дід продав їм інформацію про кільце. Це і був той момент, коли Аврум уперше дізнався про існування об'єкта на Заводській.

— Так, — підтвердив Оверко, і в його голосі забриніла давня, невигойна гіркота. — Вони заплатили твоєму дідові щедро, отримали копії звітів, схеми, навіть кілька фотографій самого кільця, зроблених ще до того, як Дмитро Мельниченко встиг перехопити оригінали документів. Але окремих фотографій і звітів було недостатньо, щоб активувати чи використати об’єкт напряму — для цього їм була потрібна фізична присутність, доступ до самого приміщення, а радянська, а потім українська держава, попри весь хаос дев’яностих, усе ж таки утримувала формальний контроль над територією досить довго, щоб не дозволити жодному іноземному покупцю просто прийняти й забрати бажане.

— Тому вони чекали, — сказала Олена. — Тридцять з гаком років.

— Терплячість Аврума не має меж, порівнянних із людською, — підтвердив Оверко похмуро. — Вони діють поколіннями, а не роками. Кожна невдача — лише затримка, а не поразка. І, судячи з активності останніх тижнів — паркан, генератори, поява «Меридіану» саме зараз, коли кільце знову активізувалось після десятиліть мовчання, — я боюсь, що щось нарешті змінилось на їхню користь.

Макс відчув, як шматочки нової, тривожнішої мозаїки складаються докупи з тією жорстокою неминучістю, яка вже стала звичною для нього за останні місяці.

— Ви думаєте, «Меридіан» пов’язаний з Аврумом, — сказав він.

— Я думаю, — обережно відповів Оверко, — що жодна приватна компанія не отримує фінансування такого масштабу для настільки специфічної, настільки маргінальної діяльності без потужного, цікавого спонсора за параметрами. Аліна Мельниченко, можливо, щиро вірить, що продовжує свою справу батька заради власних, незалежних цілей. А можливо, вона лише інструмент у руках значно давнішої й значно потужнішої сили, яка терпляче чекала на слушний момент, щоб скористатися донькою людиною, яка колись успішно захистила об’єкт від їхніх перших спроб.

Степан, слухаючи цю розмову з дедалі темнішим виразом обличчя, раптом стиснув кулаки на столі так сильно, що кісточки пальців побіліли.

— Мій дід, — сказав він тихо, — можливо, продав інформацію, яка тридцять три роки по тому дозволить цим людям нарешті отримати те, чого вони прагнули від самого початку. Усе, що я дізнався про нього дотепер, — це історія трагічної помилки, зробленої зі страху за родину. А тепер виявляється, що ця помилка може коштувати значно більше, ніж будь-хто з нас міг собі уявити.

— Твій дід не міг знати цього напевно, — сказала Олена м'яко, кладучи руку на його стиснутий кулак. — Він продав інформацію відчайдушним, наляканим людям того часу, і не міг передбачити, як ця інформація буде використана десятиліттями пізніше.

Оверко подивився на них усіх трьох довгим, важким поглядом, у якому Макс раптом побачив щось, чого не помічав раніше, — не просто втому старої людини, а справжній, глибокий страх, ретельно прихований під шаром професійної стриманості впродовж усієї їхньої розмови.