Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 9

Глава 9. Аукціон

Приміщення, у якому мав відбути закритий аукціон, виявилося не похмурим підвалом чи таємною залою, як виявляв собі Макс, читаючись у дитинстві пригодницьких романів, а фактично респектабельним, елегантним готелем у центрі Києва, орендованим на вечір під приватний захід із розливом під назвою «Колекційні цінності: приватний перегляд».

Від колекції Роман, користуючись давнім знайомством із зонером антикваріату, зумів роздобути три запрошення — не без певних зусиль і, як він сам зізнався, «невеликої білої брехні» щодо їхньої нібито причетності до наукових кіл, корисних радянською історією.

— Поводьтеся природно, — прошепотів він Максу, Олені й Степану, коли вони втрьох, одягнені в поставлений у знайомих священника одяг, який мав робити їх схожими на респектабельних інтелектуалів середнього класу, підіймалися сходами готелю до бенкетної зали на другому поверсі. — І, заради всього святого, не привертайте зайвої уваги.

Зала, коли вони увійшли, була заповнена людьми настільки різноманітними за виглядом, в основному їх можна було уявити на одному приватному заході: літні колекціонери в дорогих костюмах, молодших чоловіків із виглядом корпоративних юристів, жінка середнього віку в елегантних сукнях, які тримала в руках і час від робила нотатки, і — Макс відчув, як усе в середині нього напружується, — двоє чоловіків біля дальньої стіни, чиї костюми, попри всю респектабельність крою, не могли повністю приховати вівчену, професійну постанову тілоохоронців.

— Люди «Меридіану», — прошепотів він Олені, кинувшись у бік чоловіків біля стіни. — Не бачу самої Аліни, але, судячи з усього, вона прислала представників.

Лоти виставляли по черзі, представляючи кожен через невеликий проєктор на екрані позаду ведучого — статутного чоловіка років шістдесяти, який промовляв про кожен документ із тим особливим, награним ентузіазмом, власними людьми, які заробляють на життя переконуванням багатих незнайомців заробляти гроші на речі, цінність яких лежить здебільшого в очах глядача.

Лот, який їх цікавий, з’явився ближче до кінця вечора — невелика течка пожовклих документів, представлена ​​як «Архів радянського науково-дослідного проекту, походження засекреченого, продається як історична колекційна одиниця без гарантії автентичності змісту».

— Початкова ставка — п’ять тисяч доларів, — оголосив ведучий, і зала відразу ожила: рука жінки з планшетом піднялася миттєво, за нею — один із чоловіком «Меридіану» біля стіни, а потім, до подіву Макса, ще одна рука піднялася із протилежного кутка зали, що належала літньому чоловікові, якого Макс раніше не помічував, — сивому, худорлявому, з обличчям, поораним зморшками, які, здавалось, промовляли про десятиліття, прожити значно важче за середньостатистичне життя заможного колекціонера.

Ставки зросли швидко, від п'яти тисяч до десяти, до двадцяти, і на позначення двадцяти п'ять тисяч доларів жінка з планшетом нарешті вийшла з торгівлі, лишивши боротьбу між людиною «Меридіану» й загадковим сивим незнайомцем із дальнього кутка.

— Хто це такий, — прошепотів Степан, не в змозі відвести погляд від старого чоловіка, який, попри скромний вигляд, торговався з упевненістю людини, за яку гроші явно не становили жодної проблеми.

— Не знаю, — прошепотіла Олена, — але судячи з того, як напружено дивитися на нього людям «Меридіану», вони теж не очікували на такого суперника.

На позначення сорок тисяч доларів чоловік «Меридіану» зробив паузу, очевидно, чекаючи дозвіл від когось по телефону, і саме в цю паузу сивий незнайомець у кутку раптом підвів очі й подівся прямо на Макса, Олену й Степана — довгим, оцінюючим поглядом, у якому промайнуло щось, що змусило Макса відчути той самий холодок упізнання, яке він відчував. щоразу, стикаючись із чимось значно старшим і значно небезпечнішим за звичайну людську загрозу.

— Шістдесят тисяч, — сказав старий чоловік раптом, голосно, категорично, не чекаючи на чергову пропозицію суперника, і в його голосі забриніла та сама холодна впевненість, яку Макс чув від Аліни Мельниченко по рації кілька тижнів тому, тільки значно, значно давніше, вивітрену час до майже кам’яної твердості.

Чоловік «Меридіану», отримавши, вочевидь, дозволив по телефону, знову підняв руку:

— Шістдесят п'ять.

— Сто тисяч, — сказав старий, не завагавшись жодної секунди, і в залі пронісся тихий, приголомшений гомін — сума, явно неадекватна для звичайного колекційного лоту, миттєво перетворила приватний аукціон антикваріату на щось значно напруженіше й цікавіше для всіх присутніх.

Чоловік «Меридіану», після ще однієї паузи для консультації по телефону, вільно опустив руку, визнаючи поразку, і ведучий, приховуючи власний подів за професійною посмішкою, оголосив лот проданим «джентльмену в дальньому кутку» за сто тисяч доларів.

— Нам треба поговорити з ним, — прошепотів Макс, — раніше, ніж він піде з документами.

Вони дочекалися завершення аукціону, спостерігаючи, як старий чоловік, оформивши покупку через кілька помічників, які з'явилися нізвідки, попрямував до виходу з тим самим спокійним, неквапливим кроком, яким рухався весь вечір, — і Макс, зібравши всю рішучість, на яку був зданий, перетнув залу навперейми йому, з Оленою та Степаном слідом.

— Перепрошую, — сказав він, зупиняючи чоловіка біля самих дверей. — Можна побачити, чому вас так зацікавили саме ці документи?