Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 8

Глава 8. Троє

Перші кілька днів після повернення минули в тому самому дивному, приглушеному ритмі, у якому минають дні після будь-якої надто великої, надто швидкої зміни життєвих обставин: Степан, втративши роботу в «Меридіані» одразу ж, щойно про його зникнення дізналися, спершу хотів повернутись до власної квартири й удавати, ніби нічого не сталося, — але вже наступного ранку зателефонував Максу сам, голосом людини, яка провела безсонну ніч, намагаючись переконати себе, що бачене можна забути, і зрозуміла остаточно, що не може.

— Я не можу просто піти далі жити, — сказав він, коли вони зустрілися утрьох у тому самому кафе біля автостанції, яке за останній місяць перетворилось на щось на кшталт їхнього неофіційного штабу. — Не після того, що дізнався про діда. Не після того, що бачив там, унизу, в тій кімнаті. Я розумію, що це, ймовірно, звучить божевільно, але я хочу... я хочу допомогти. Хай там що це означає.

Олена подивилась на нього довго, з тим самим професійним, оцінюючим поглядом, яким оглядала кожного нового пацієнта, намагаючись зрозуміти, наскільки серйозно варто ставитись до заявленого болю.

— Ти розумієш, у що вплутуєшся? — спитала вона. — Це не пригода на один вечір. Аліна Мельниченко тепер знає твоє обличчя, твоє ім'я, і, найімовірніше, вже встигла з'ясувати про твого діда значно більше за нас усіх трьох разом узятих.

— Я розумію, — відповів Степан твердо. — Саме тому й хочу лишитись. Якщо вона щось знає про мою родину, я хочу дізнатись це раніше за неї, а не чекати, поки вона використає це проти мене чи проти вас.

Макс і Олена перезирнулися, і в цьому короткому, мовчазному обміні поглядами промайнуло щось, чого жоден із них не наважився б озвучити вголос першим: полегшення. Не тому, що потребували ще однієї пари рук у боротьбі, яка ставала дедалі небезпечнішою, а тому, що тягар цієї боротьби, розділений на трьох, раптом здався трохи легшим, ніж коли його несли тільки двоє.

— Гаразд, — сказав Макс. — Але ти маєш знати одне правило, яке ми вивчили важким шляхом: там, куди нас закидає кільце, немає гарантій. Люди, з якими ми стикалися, помирали, страждали, платили ціну, яку ми не завжди могли компенсувати. Якщо ти йдеш з нами, ти йдеш з розплющеними очима.

— Мій дід продав власну совість заради грошей, боячись за майбутнє доньки, — сказав Степан тихо. — Найменше, що я можу зробити для його пам'яті, — це не боятись сам, коли настане мій час зробити вибір.

—

Наступні два тижні минули в незвичному, майже мирному ритмі підготовки: Макс навчав Степана основ того, що сам засвоїв за попередні місяці, — як розпізнавати ознаки нелюдської присутності, як діяти в ситуаціях, коли раціональне пояснення перестає працювати; Олена, зі свого боку, показала йому базові прийоми першої допомоги, вищі за той мінімум, який Степан знав із загальної обізнаності, наполягаючи, що в їхній компанії кожен має вміти зупинити кровотечу чи розпізнати ознаки шоку, якщо раптом станеться найгірше.

Отець Роман, довідавшись про рішення Степана приєднатись до них, спершу заперечив, наполягаючи, що троє цивільних без жодної спеціальної підготовки не мають шансів проти організації з ресурсами «Меридіану», — але зрештою, побачивши непохитність усіх трьох, здався й натомість запропонував власну допомогу: він почав систематично досліджувати церковні архіви й зв'язки з іншими парафіями по всій країні, шукаючи будь-які згадки про «вартових» чи подібні таємні спільноти, розкидані по історії так само непомітно, як були розкидані знаки ангела протягом трьох місяців мовчання.

— Я знайшов дещо цікаве, — сказав він одного вечора, коли всі четверо зібралися у тій самій ризниці, тепер уже перетворений на щось на кшталт імпровізованого штабу з картами, нотатками й розсипаними по столу ксерокопіями старих документів. — Записи одного монастиря на Волині, датовані вісімнадцятим століттям, згадують братство, яке місцеві ченці називали «хранителями порогів» — людей, покликаних оберігати «місця, де тонка запона між світами». Опис їхньої діяльності напрочуд нагадує все, про що розповідав нам отець Валентин щодо вартових.

— Отже, це не просто радянський винахід двадцятого століття, — сказала Олена, вдивляючись у стару ксерокопію з нерозбірливим, витіюватим церковнослов'янським письмом. — Це щось значно давніше. Можливо, стільки ж давнє, як саме кільце.

— Або давніше, — тихо додав Макс, згадуючи слова істоти з Трипілля: «я старша за всіх богів, яких ви зустрінете в цій подорожі». — Можливо, вартові існували завжди, у тій чи іншій формі, просто під різними іменами в різні епохи.

Степан, який весь цей час мовчки вивчав інший стос документів — ті, що стосувалися особисто його родини, зібрані отцем Романом через церковні реєстри й місцеві архіви, — раптом підвів голову з виразом людини, яка щойно знайшла щось, чого не сподівалась знайти.

— Тут запис про народження моєї матері, — сказав він. — Тисяча дев'ятсот шістдесят четвертий рік. Батько записаний як «Іван Петрович Костюк, інженер». Але є ще один документ, поруч, датований на кілька тижнів пізніше, — заява про зміну прізвища дитини на дівоче прізвище матері, «у зв'язку з розлученням батьків». Моя мама завжди казала мені, що батько зник, коли їй було сім. Тут написано, що батьки розлучилися, коли їй було лише кілька тижнів від народження.

— Твій дід залишив сім'ю значно раніше, ніж вона тобі розповідала, — сказала Олена м'яко. — Можливо, вона сама не пам'ятала цього достеменно, а можливо, воліла вигадати історію, у якій батько був присутній довше, ніж насправді.