Глава 7. Ніч, коли все закрилося
Степан приземлився значно гірше за Макса й Олену — ті, за дні практики, навчилися принаймні падати правильно, групуючись у момент удару об нову землю, тоді як він, ще й досі не оговтавшись від побиття, врізався в холодну бетонну підлогу плечем і скрикнув від болю голосніше, ніж дозволяла обачність.
— Тихо, — прошипів Макс, притискаючи палець до губ, роззираючись довкола в напівтемряві, яка виявилась дивно, тривожно знайомою: той самий кахляний коридор, та сама жовта потріскана плитка, тільки чистіша, новіша, без десятиліть пилу й занедбаності.
— Де ми, — прошепотів Степан, підводячись, тримаючись за забите плече, з обличчям, на якому паніка вже боролась із наростаючим, майже дитячим здивуванням. — Це той самий інститут. Я впізнаю коридор. Але тут... тут усе інакше. Новіше.
— Судячи з усього, ми в тому самому будинку, тільки в іншому часі, — сказала Олена, оглядаючи стіни, на яких висіли інформаційні стенди з радянською символікою, досі яскраві, не вицвілі роками занедбаності. — Питання лише, наскільки далеко в минуле нас закинуло цього разу.
Десь углибині коридору почулися голоси — напружені, схвильовані, і Макс, притиснувши всіх до стіни в тіні найближчої ніші, обережно визирнув, намагаючись розгледіти джерело розмови.
За кілька метрів від них, у слабко освітленому кабінеті з прочиненими дверима, стояли двоє чоловіків: один — старший, років п'ятдесяти, з густими сивими бровами й обличчям, яке видавалось Максу дивно знайомим, хоча він не міг одразу пригадати чому; другий — молодший, років тридцяти п'яти, у діловому костюмі радянського крою, з течкою документів під пахвою, яку він тримав так, наче в ній лежало щось значно важливіше за прості папери.
— Дмитре Гнатовичу, — говорив молодший чоловік напруженим пошепком, — ви не розумієте наслідків. Якщо я не передам ці дані, я втрачу все, заради чого працював останні п'ять років. Мені пропонують суму, якої вистачить на решту життя мені й моїй родині.
Макс відчув, як по спині пробігає холодок упізнавання: старший чоловік — це, безсумнівно, був Дмитро Мельниченко, батько Аліни, той самий, чий лист вони читали крізь слова отця Валентина в церкві. А молодший...
— Це і є зрадник, — прошепотіла Олена, притиснувшись до стіни поруч з Максом, теж вдивляючись у сцену перед ними. — Той, про кого писав отець Валентин.
— Ви присягалися, Іване Петровичу, — говорив Дмитро Мельниченко голосом, у якому крізь професійну стриманість пробивався справжній, глибокий гнів. — Ви присягалися, коли вас прийняли до кола вартових, що жодна інформація про об'єкт ніколи не покине цих стін. Що ви робите зараз — це не просто порушення угоди. Це державна зрада в найбуквальнішому сенсі цього слова, і ви це чудово розумієте.
— Держава, яка за два роки, можливо, взагалі перестане існувати, — гірко відповів молодший чоловік, якого Дмитро Мельниченко назвав Іваном Петровичем, — не вартує моєї відданості більше, ніж вартує моя власна родина. Ви можете називати мене зрадником скільки завгодно, Дмитре Гнатовичу, але через рік, коли все це, — він махнув рукою в неозначеному, широкому жесті, що, вочевидь, охоплював не тільки кабінет, а й усю країну за його межами, — розвалиться остаточно, я принаймні матиму чим годувати дітей.
Степан, стоячи поруч із Максом, раптом сіпнувся, вдивляючись у обличчя молодшого чоловіка з виразом дедалі більшого, приголомшеного впізнавання.
— Не може бути, — прошепотів він так тихо, що Макс ледве розчув слова. — Це... це неможливо.
— Що таке, — прошепотіла Олена.
— Іван Петрович Костюк, — прошепотів Степан, усе ще не відводячи погляду від молодшого чоловіка в кабінеті. — Я знаю це ім'я. Це... це прізвище моєї матері до заміжжя. Костюк. Вона розповідала, що її батько, мій дід, працював у якомусь секретному науковому інституті ще за радянських часів, а потім раптово зник, коли їй було лише сім років. Родина ніколи не дізналась чому. Мама завжди казала, що він, певно, загинув в аварії, яку начальство просто вирішило приховати.
Тиша, що запала між трьома чужинцями в напівтемряві коридору, здавалась Максу важчою за будь-яку тишу, яку він переживав дотепер за весь цей довгий, виснажливий тиждень часових стрибків.
— Твій дід, — сказав Макс повільно, обмірковуючи неможливу, майже нестерпну іронію ситуації, — можливо, і є тим самим зрадником, про якого писав отець Валентин. Тим, кого вартові шукали тридцять з гаком років, і кого не могли знайти.
Степан притиснувся спиною до холодної стіни, обличчя його зблідло настільки, що навіть у тьмяному освітленні коридору це було помітно.
— Він не зник в аварії, — прошепотів Степан, і в голосі його забриніло щось середнє між шоком і гірким, спізнілим розумінням. — Він просто втік. Кинув сім'ю, кинув доньку, мою маму, семирічну дівчинку, заради грошей від... від кого б це не було, кому він продавав інформацію.
У кабінеті тим часом розмова досягла критичної точки: Дмитро Мельниченко, зробивши крок до молодшого чоловіка, простягнув руку, вимагаючи течку з документами, і Іван Петрович Костюк, притискаючи течку до грудей ще міцніше, позадкував до вікна, за яким, судячи з темряви, стояла глибока ніч.
— Не змушуйте мене робити те, чого я не хочу робити, Дмитре Гнатовичу, — сказав він, і в голосі його забриніла паніка людини, яка розуміє, що зайшла надто далеко, аби відступити з гідністю.