Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 6

Глава 6. Ціна мовчання

Телефон випав із Максових рук на дерев'яну підлогу ризниці з глухим стуком, і кілька секунд він просто стояв, дивлячись на розбитий екран, не в змозі скласти докупи почуте речення в щось, що мало б сенс у звичайному, раціональному світі.

— Що сказали, — спитала Олена, вже підводячись, уже знаючи з виразу його обличчя, що новини не можуть бути добрими.

— Незнайомий голос. Сказав, що Степан «більше не зможе відповісти на дзвінок», — Макс говорив повільно, ніби кожне слово важило вдвічі більше за звичайне. — І що хтось іще заплатить ціну, якщо ми не почнемо співпрацювати.

Отець Роман, який весь цей час стояв біля ікони, різко обернувся, і на його обличчі, звичайно спокійному й розважливому, промайнув вираз, якого Макс раніше в нього не бачив, — щось середнє між гнівом і глибоким, майже батьківським страхом за двох молодих людей, що потрапили в халепу значно більшу за них самих.

— Вам треба звертатись до поліції, — сказав він твердо. — Негайно. Це вже не питання демонів і машин часу. Це відверта, звичайнісінька злочинна діяльність приватної компанії, яка, судячи з усього, готова на вбивство заради власних інтересів.

— Поліція нам не повірить, — сказала Олена гірко. — Уявіть, як це звучатиме: «Приватна компанія погрожує нам через машину часу, яка ховається в підвалі покинутого радянського інституту». Нас або визнають божевільними, або, найгіршому разі, поліція сама виявиться пов'язаною з «Меридіаном» — компанія такого масштабу напевно має зв'язки на всіх рівнях.

— Тоді що ви пропонуєте? — спитав священник.

Макс підняв розбитий телефон із підлоги, подивився на павутиння тріщин на екрані, що розповзлось точнісінько так, як розповзалась тріщина на самому кільці, і в цьому моменті раптом відчув холодну, майже клінічну ясність людини, яка нарешті перестала намагатись уникнути неминучого рішення.

— Ми повертаємось, — сказав він. — Зараз же. Не тому, що хочемо, а тому, що якщо ми не переконаємось на власні очі, що сталося зі Степаном, ми ніколи не пробачимо собі, якщо виявиться, що можна було щось зробити.

— Це саме те, чого від вас чекає ця жінка, — попередив отець Роман. — Пастка, розрахована на вашу совість.

— Можливо, — погодився Макс. — Але це не означає, що ми можемо просто піти геть і жити далі, вдаючи, що нічого не сталося.

Олена мовчки кивнула, і в її очах Макс побачив те саме рішення, яке вже прийняв сам, — не тому, що воно було безпечним чи розумним, а тому, що будь-яке інше рішення означало б стати тими самими людьми, якими вони обидва боялися стати ще з тієї розмови в підземній кімнаті кілька тижнів тому: людьми, які знову навчилися відводити погляд, коли комусь потрібна допомога.

—

Вулиця Заводська зустріла їх цього разу не темрявою й тишею, а яскравим, майже штучно білим світлом прожекторів, встановлених по всьому периметру нового паркану, і кількома автомобілями без розпізнавальних знаків, припаркованими просто перед головним в'їздом — надто дорогими й надто новими для звичайної охоронної фірми, найнятої для звичайного об'єкта.

— Це вже не просто «Меридіан», — прошепотіла Олена, дивлячись на автомобілі здалеку, ховаючись за рогом сусіднього будинку. — Це виглядає серйозніше.

Дірка в паркані, тим самим шляхом, яким вони проходили щоразу, виявилась заварена — свіжий, ще не заіржавілий шов металу перекривав отвір настільки надійно, що жодна відмичка чи інструмент, які мав із собою Макс, не змогли б із цим упоратись за розумний час.

— Вони знали, що ми повернемось цим шляхом, — сказав Макс, оглядаючи паркан у пошуках будь-якої іншої слабкості.

— Або хтось усередині розповів їм, — тихо додала Олена, і обоє на мить замовкли, обмірковуючи неприємну можливість, що Степан, під тиском чи погрозами, міг видати значно більше, ніж хотів би.

Вони обійшли периметр удруге, повільніше, і саме тоді Макс помітив те, чого не міг помітити з першого разу: невелику, ледь помітну щілину під самим парканом, там, де земля просіла достатньо, щоб утворити прохід завширшки не більше двадцяти сантиметрів — недостатньо для дорослої людини за звичайних обставин, але, можливо, достатньо, якщо ця людина готова пожертвувати шкірою на боках заради кількох зайвих сантиметрів простору.

— Я пролізу, — сказала Олена рішуче, оцінюючи щілину досвідченим оком людини, яка не раз протискалась крізь вузькі проходи на місцях аварій. — Ти застрягнеш, у тебе плечі ширші. Я відчиню тобі ворота зсередини.

— Це надто небезпечно, — почав Макс, але Олена вже опустилась на землю, приміряючись до щілини з тією самою рішучою зосередженістю, з якою вона діяла в кожній критичній ситуації за весь цей час.

— Максе, — сказала вона, не піднімаючи голови. — Ми обоє знаємо, що я права. Просто прикрий мене, якщо хтось з'явиться.

Вона протиснулась крізь щілину, дряпаючи руки й бік об нерівний метал, притлумлюючи стогін болю так само професійно, як притлумлювала будь-який власний дискомфорт на кожному виїзді швидкої за останні шість років, і за кілька хвилин, які здалися Максу вічністю, важкі ворота з протилежного боку паркану тихо, зі скрипом, прочинилися.

Двір усередині виявився значно людніший, ніж будь-коли раніше: щонайменше п'ятеро людей у темному одязі, озброєних, професійних, патрулювали периметр із тією особливою, вивченою байдужістю людей, для яких подібна робота стала рутиною задовго до сьогоднішньої ночі.