Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 5

Глава 5. Вартові

Церква на околиці Кам'яного Броду о цій порі доби стояла порожня, якщо не рахувати самого отця Романа, який чекав на них у бічній ризниці — маленькій кімнаті, заставленій старими книгами, церковним начинням і, як не дивно для такого місця, комп'ютером із монітором, що здавався тут таким же недоречним, як сучасні прилади «Меридіану» здавалися недоречними серед трипільських осель.

— Сідайте, — сказав він, коли Макс і Олена зайшли, все ще трохи задихані від швидкої ходи через півміста. — Я приготував чай, хоча підозрюю, що зараз вам потрібне щось міцніше за чай.

— Розкажіть про лист, — сказала Олена, сідаючи навпроти нього за старий, поцарапаний стіл. — Будь ласка. Ми щойно втекли від озброєних людей, у нас немає часу на довгі вступи.

Отець Роман кивнув, зрозумівши серйозність ситуації, і дістав із шухляди стола пожовклий, потертий на згинах конверт, який, судячи з вигляду, пролежав у якомусь темному, сухому місці не одне десятиліття.

— Мій попередник, отець Валентин, служив у цій церкві з тисяча дев'ятсот шістдесят третього до тисяча дев'ятсот дев'яносто третього року, — почав він, обережно розкриваючи конверт пальцями, що злегка тремтіли, чи то від хвилювання, чи то від віку. — Коли я прийшов на цю парафію молодим священником, він передав мені кілька особистих речей, серед яких і цей лист, з проханням зберегти його, «якщо колись знадобиться», хоча сам не пояснив, кому й навіщо він міг би знадобитись. Я тоді не надав цьому особливого значення. Тепер шкодую, що не прочитав його уважніше значно раніше.

Він розгорнув пожовклий аркуш і почав читати вголос, повільно, з тією особливою інтонацією, з якою читають тексти, писані не для власних очей:

«Дорогий отче Романе, чи хто б не прочитав це після мене.

Я пишу цей лист у розпачі, бо не знаю, кому ще можу довірити те, що дізнався. Двадцять сім років я був духівником для родини Мельниченків, і за ці роки Дмитро Гнатович не раз, у хвилини особливої відвертості, розповідав мені про свою роботу — не всю, звісно, але достатньо, щоб я зрозумів: він причетний до чогось, що виходить далеко за межі звичайної науки.

За кілька тижнів до закриття проєкту в дев'яносто першому Дмитро прийшов до мене вкрай зляканим. Він розповів, що впродовж багатьох років існувала таємна група, яку його колеги називали між собою «вартовими» — люди, покликані не досліджувати об'єкт, а оберігати його, стежити, щоб ним ніколи не скористалися у неправильних цілях. Вартові діяли незалежно від офіційного керівництва проєкту, часом навіть усупереч йому, і саме вони, за словами Дмитра, стояли за раптовим і незрозумілим закриттям фінансування того самого року.

Але Дмитро розповів мені й дещо страшніше. Один із вартових, чоловік, чийого імені він мені так і не назвав, зрадив решту заради особистої вигоди — продав інформацію про об'єкт закордонним покупцям, сподіваючись розбагатіти на тому, що мало лишатись таємницею назавжди. Вартові виявили зраду вчасно, зупинили угоду, але зрадник зник безслідно, і Дмитро до кінця своїх днів боявся, що той одного разу повернеться.

Я не знаю, чи має все це якесь значення для тебе, отче, коли ти читатимеш ці рядки. Може, це просто марення старіючого чоловіка, наляканого власною роботою понад міру. Але якщо колись до тебе прийдуть люди, які говоритимуть про двері, машину часу чи «вартових», благаю, стався до цього серйозно. Дмитро прожив у постійному страху ще чимало років по тому, аж до самої смерті, офіційно від серцевого нападу, хоча я, зізнаюсь, ніколи не позбувся підозри, що причина була значно темнішою за просту біологію.

З Богом, отець Валентин.»

Тиша, що запала в ризниці після цього читання, здавалась Максу важчою за будь-яку тишу, яку він пережив за весь цей довгий, виснажливий тиждень пригод у минулому.

— Дмитро Мельниченко прожив у страху ще довгі роки після цього листа, — сказав Макс повільно. — А Аліна Мельниченко сказала нам, що зрештою успадкувала архіви батька. Отже, вона знає про вартових значно більше за нас — можливо, саме тому й полює за кільцем настільки наполегливо.

— Або, — сказала Олена повільно, обмірковуючи щось, що явно тривожило її більше за очевидний висновок, — вона сама намагається знайти зрадника, про якого писав отець Валентин. Того, хто зник безслідно тридцять з гаком років тому.

— Ти думаєш, це може бути пов'язано з листами, які отримували ми? — спитав Макс.

— Я думаю, — сказала Олена, — що є щонайменше три різні сили, зацікавлені в цьому кільці, і жодна з них не є тим таємничим листоношею, який відправляв нас у минуле. Є «Меридіан» Аліни Мельниченко, що хоче озброїти механізм. Є вартові, чи те, що від них лишилось, чиєю метою, судячи з усього, було захищати кільце, а не використовувати його. І є зрадник, який продав інформацію ще тридцять з гаком років тому і, можливо, досі десь ховається, чекаючи слушної нагоди.

— А над усім цим, — додав Макс тихо, — стоїть той, хто писав нам листи, і хто, судячи з натяку демона в Тихих Лозах, «по інший бік тих самих дверей» стосовно всіх цих людських гравців. Хтось значно старіший за будь-яку людську організацію.

Отець Роман, який слухав цю розмову мовчки, склавши руки на потертому столі, нарешті озвався, і в голосі його забриніла та сама втома, яку Макс уже чув від нього раніше — втома людини, що знає значно більше за те, що готова визнати навіть самій собі.