Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 4

Глава 4. Голос по той бік рації

Промені трьох ліхтариків хрестилися на грудях Макса й Олени з безжальною точністю, і за кожним із них Макс розгледів силуети: молодший робітник, той самий, якого вони чули минулої ночі, тепер тримав пістолет обіруч так, як тримають зброю люди, що пройшли короткий курс, але жодного разу не стріляли по-справжньому; старший стояв трохи позаду, з рацією, притиснутою до вуха, і третій, якого вони раніше не бачили, — кремезний чоловік у формі приватної охорони, спокійний, зосереджений, той тип людини, чия непорушність лякає значно більше за будь-яку метушливість.

— На коліна, обидва, руки за голову, — скомандував охоронець тоном, який не лишав жодного простору для перемовин.

— Зачекайте, — почав Макс, повільно опускаючись на коліна, — ми можемо все пояснити...

— Пояснювати будете не мені, — перебив його старший робітник, той, кого Макс подумки прозвав «стурбованим» ще з першої нічної розмови, яку вони підслухали. Він говорив у рацію швидко, напружено: — Аліна Дмитрівно, у нас двоє. З'явилися нізвідки, буквально з повітря, я особисто бачив. Обоє відповідають опису... — він на мить затнувся, дивлячись на Макса й Олену з виразом людини, яка щойно зрозуміла, що бачить перед собою не просто порушників, а щось значно важливіше для власної кар'єри. — Так. Так, зрозумів. Чекаємо.

Олена, стоячи на колінах поруч із Максом, руки за головою, повернула до нього обличчя настільки, наскільки дозволяв кут, і в очах її Макс побачив те саме, що відчував сам: ім'я щойно прозвучало вголос, коротке, буденне, аж ніяк не грізне — Аліна Дмитрівна, — і від цього прозвучаного вголос імені все, що досі здавалось абстрактною загадкою з розсекречених архівів, раптом стало страшенно, незручно реальним.

Минуло хвилин десять напруженого мовчання, під час якого молодший робітник, той, що тримав пістолет, кілька разів опускав зброю на кілька сантиметрів, ніби сама вага ситуації втомлювала його руки більше за будь-яку фізичну напругу, — а тоді рація в руках старшого затріщала знову, і голос, який пролунав із неї, змусив Макса відчути дивний, ірраціональний холодок, хоча голос сам по собі був цілком звичайний: жіночий, середнього віку, спокійний до такої міри, що спокій цей сам собою здавався зброєю.

— Увімкніть гучний зв'язок, — сказав голос. — Я хочу поговорити з ними особисто.

Старший робітник виконав наказ, і рація, покладена на найближчий стіл, затріщала гучніше, наповнюючи весь коридор голосом жінки, яку жоден із присутніх ніколи не бачив на власні очі.

— Максиме. Олено. Перепрошую за настільки грубе вітання — мої люди діють за протоколом, розробленим задовго до того, як ми дізналися, з ким саме матимемо справу.

— Звідки ви знаєте наші імена, — сказав Макс, намагаючись, аби голос звучав твердіше, ніж він почувався насправді.

— Я знаю значно більше за ваші імена, — відповів голос, і в ньому забриніла нотка, яку Макс не одразу зумів розпізнати — щось середнє між професійним інтересом і, як не дивно, майже людським співчуттям. — Я знаю про вашу першу подорож, про пасічника з Вербівки, про сотника з Тихих Лозів, про хлопчика на пагорбі над Дніпром. Я знаю про Толю Величка, хоча цей файл під грифом, до якого навіть я маю обмежений доступ. Я навіть знаю, — голос на мить затнувся, і в цій паузі Максу вчулось щось особисте, щось, чого не мало б бути в діловій розмові куратора приватної компанії, — про вашу матір, Олено. Мені шкода, що вам довелось це пережити вдруге, навіть якщо й заради більшого блага.

Олена зблідла так різко, що Макс, стоячи поруч, відчув, як вона хитнулась, ніби земля під нею на мить втратила твердість.

— Звідки ви це знаєте, — прошепотіла вона. — Це неможливо. Про це не знав ніхто, окрім нас двох і того, хто писав листи.

— Ось у цьому й полягає найважливіша частина розмови, яку нам треба провести, — сказав голос, і в ньому вперше пролунало щось схоже на нетерпіння, ретельно приховане під шаром професійної витримки. — Я не той, хто писав вам листи. Але я знаю про існування цих листів. Я знаю про об'єкт, який ви називаєте кільцем, більше, ніж будь-хто живий, окрім, можливо, самого його автора, хоч я і не маю честі знати, хто це такий, попри двадцять років досліджень.

— Двадцять років, — повторив Макс. — Ви цим займаєтесь двадцять років?

— Двадцять три, якщо бути точною, — відповів голос. — Мій батько керував цим проєктом до тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року, коли фінансування раптово, без жодного офіційного пояснення, було припинено, а сам об'єкт — законсервовано. Архіви ж перейшли до мене значно пізніше, лише за кілька років до його смерті, коли він остаточно змирився з думкою, що комусь доведеться продовжити цю справу після нього.

Макс відчув, як шматочки мозаїки, розкидані по всій цій довгій, виснажливій подорожі, раптом почали складатись докупи з жорстокою, неприємною ясністю.

— Ваше прізвище починається на «Ме», — сказав він. — Я знайшов документ, підписаний вашим батьком у сімдесят другому. Прізвище було замазане.

— Мельниченко, — сказала жінка просто, без жодного бажання приховувати очевидне далі. — Аліна Мельниченко. Мій батько, Дмитро Мельниченко, керував проєктом «Кільце» з тисяча дев'ятсот сімдесят першого по тисяча дев'ятсот дев'яносто перший рік. Я успадкувала не лише його прізвище й компанію, яку ми з партнерами заснували на уламках держзамовлень дев'яностих, а й усі його архіви, включно з тим, чого держава, певно, воліла б, щоб ніколи не існувало.