Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 3

Глава 3. Ті, що приходять раніше за богів

Звук наростав знизу так швидко, що Макс навіть не встиг зреагувати належним чином — за долю секунди до того, як підлога під ногами зникла звичним, уже знайомим до нудоти способом, він устиг подумати тільки одне: якщо зараз, цієї миті, двоє працівників «Меридіану» повернуться коридором назад і побачать порожнє місце там, де щойно стояли двоє непроханих гостей, це стане проблемою значно серйознішою за будь-яку нечисть, з якою їм доводилось стикатись дотепер.

— Ні, — встиг прошепотіти він, — не зараз, тільки не...

Слова обірвалися разом з підлогою.

—

Земля, яка зустріла їх цього разу, не пахла ні димом, ні кіньми, ні жодним запахом, який Макс міг би однозначно пов'язати з жодною відомою йому епохою. Це був запах чогось значно простішого й водночас чужішого за все, з чим вони стикалися раніше: вологий чорнозем, дим від багаття, що горіло на відкритому повітрі, а не в печі, і — тонко, на самій межі сприйняття — солодкуватий, майже квітковий аромат, схожий на пахощі, які використовують у найдавніших обрядах, коли самé слово «обряд» ще не існувало в жодній відомій мові.

Небо над головою було вражаюче, неможливо чистим — жодного смогу, жодного світлового забруднення, тільки густий, майже відчутний на дотик килим зірок, який змусив Олену, щойно вона підвелась із землі, застигнути на місці з відкритим ротом.

— Максе, — прошепотіла вона. — Подивись на небо. Це не тисяча вісімсот сорок перший рік. Це навіть не сімнадцяте століття. Такого неба я не бачила ще ніколи.

Вони стояли на пагорбі, з якого відкривався краєвид на долину, освітлену місяцем настільки яскраво, що Макс міг розгледіти обриси поселення внизу: не хати в звичному розумінні, а великі, круглі глиняні споруди, розташовані концентричними колами навколо центральної площі, кожна прикрашена спіральними візерунками, вицвілими від дощів, але все ще виразними навіть у місячному світлі.

— Це Трипілля, — сказала Олена тихо, з тим самим благоговінням, яке Макс чув у її голосі над Дніпром, тільки тепер помножене в кілька разів. — Я бачила фотографії реконструкцій у музеї. Але це... це на п'ять тисяч років старіше за все, з чим ми стикалися.

Листа не було — ні на землі, ні в повітрі, ні написаного вогнем на жодній поверхні, — і Макс, роззираючись довкола в пошуках хоч якоїсь підказки, відчув, як у грудях наростає паніка нового, незнайомого типу: якщо машина справді втягнула їх сюди силоміць, без жодного попередження, без листа, без завдання, — можливо, цього разу йшлося не про порятунок когось конкретного, а про щось значно більше, щось, чого сама машина, попри всю свою могутність, не могла до кінця контролювати.

— Може, це не завдання, — сказав він повільно. — Може, кільце просто... запанікувало. Витягнуло нас, куди змогло, аби тільки витягнути далі від тих людей із приладами.

— Тоді нам ще гірше, — відповіла Олена. — Бо це означає, що ми тут без жодного плану, без жодної підказки, і єдине, що нам відомо про це місце, — це те, що воно старше за писемність.

Вони спустилися із пагорба обережно, тримаючись у затінку, і саме тоді Макс помітив дещо, що остаточно розвіяло будь-яку надію на спокійну, непомітну розвідку: у центрі поселення, на тій самій площі, оточеній колами глиняних осель, горіло величезне багаття, а навколо нього стояли, судячи з силуетів, щонайменше кілька десятків людей, зібраних у щільне, напружене коло, всередині якого відбувалось щось, що змушувало весь натовп стояти в цілковитій, зловісній тиші.

Вони підійшли достатньо близько, ховаючись за однією з крайніх осель, щоб розгледіти центр кола: молода жінка, років двадцяти, у простому лляному одязі, прикрашеному тими самими спіральними візерунками, що й стіни осель, стояла на колінах перед багаттям, а навпроти неї, спиною до Макса й Олени, стояла постать, закутана в темну, важку тканину, яка приховувала будь-які деталі статі чи обличчя.

— Мати чекає, — промовила постать голосом, який пролунав чомусь однаково зрозуміло і для Макса, і для Олени, хоча жодне окреме слово в ньому не належало жодній відомій їм мові, — так само, як колись промовляв слова юний жрець над Дніпром, на тисячоліття вперед у часі. — Земля виснажилась. Худоба хворіє. Діти народжуються мертвими третій рік поспіль. Мати вимагає плату за врожай, якого вона більше не хоче давати задарма.

— Це материнське божество, — прошепотіла Олена. — Трипільці шанували Велику Матір, богиню родючості. Але це... — вона примружилась, вдивляючись у постать біля багаття, — це щось не так виглядає для звичайного жерця чи жриці.

Постать біля вогню підняла руку — не людську, зауважив Макс із наростаючим жахом, а вкриту тим самим неправильним переплетінням ліній, яке він бачив під мембраною тріщини в самому кільці, — і молода жінка на колінах затремтіла, хоча вогонь мав би зігрівати, а не лякати.

— Не рухайся, — прошепотіла Олена, хапаючи Макса за рукав. — Дивись на її очі. Це не жертва в тому сенсі, в якому ми звикли розуміти це слово. Це вагітна жінка.

Макс придивився уважніше й побачив те, що Олена, з її фаховим досвідом, помітила одразу: живіт молодої жінки під простим лляним одягом був явно округлений, і руки її, складені на колінах, мимоволі, захисним жестом обіймали його, навіть коли решта тіла тремтіла від жаху.

— Мати вимагає нову матір натомість, — промовила закутана постать, і в її голосі, попри нелюдську природу звуку, забринула та сама холодна, ділова буденність, яку Макс уже чув від легіону Величка й від істоти в кухні Олениної матері. — Ця плоть виносить нову плоть, здатну говорити моїм голосом, коли стара плоть віддасть своє тіло землі. Це справедливий обмін. Земля дасть урожай. Ця жінка дасть дитину, яка ніколи не буде просто дитиною.