Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 2

Глава 2. Меридіан

Отець Роман приїхав на ріг вулиці Заводської менш ніж за годину після дзвінка Олени — у цивільному одязі, без ряси, у простій темній куртці, яка робила його схожим радше на пенсіонера-пасічника, ніж на настоятеля храму, і саме тому, як він пояснив, ідучи їм назустріч швидким, впевненим кроком людини значно молодшої за свої шістдесят років, він і вдягнувся саме так.

— Якщо там справді хтось веде спостереження, — сказав він замість привітання, — то священник у рясі, що никає біля паркану, привертає значно більше уваги, ніж звичайний перехожий.

— Ви вже стикалися з подібним? — спитав Макс, не приховуючи подиву від того, наскільки буденно священник поставився до всієї ситуації.

— Стикався, — коротко відповів отець Роман, і в його голосі забриніла втома людини, яка носить у собі значно більше знання, ніж готова видавати одразу. — Ходімо, розповім по дорозі, поки не пізно повертати назад, якщо раптом захочете.

Вони пройшли кілька кварталів у бік найближчого скверу, подалі від нового паркану й будь-яких можливих камер, і сіли на лавці під старим каштаном, чиє листя вже почало жовтіти, хоча до справжньої осені лишалось ще кілька тижнів.

— Двадцять вісім років тому, — почав отець Роман, дивлячись не на них, а кудись у порожнечу перед собою, туди, де пам'ять, вочевидь, розгортала перед ним картини, яких він не бачив дуже давно, — коли я був ще молодим священником, щойно призначеним у цю парафію, до мене прийшла жінка. Вагітна, на останньому місяці, у страшному розпачі — лікарі сказали їй, що дитина в неї всередині не подає ознак життя вже кілька годин, і найближча лікарня, здатна на екстрене втручання, була за сорок хвилин їзди поганою дорогою. Вона прийшла до мене не за медичною допомогою — вона прийшла молитись, бо більше не мала куди йти.

Олена завмерла, стиснувши руку Макса так сильно, що він відчув, як нігті вп'ялися у шкіру крізь тканину куртки.

— Це була моя мама, — прошепотіла вона.

Отець Роман кивнув, усе ще не дивлячись на неї прямо, ніби боявся, що прямий погляд ускладнить те, що йому належало сказати.

— Я молився з нею того вечора довше, ніж будь-коли молився з будь-ким за все своє служіння. І десь посеред цієї молитви — я не можу пояснити це раціонально, і не намагався пояснити собі це раціонально всі ці роки — я відчув, що в церкві стало холодно, значно холодніше, ніж мало бути влітку, і почув, як твоя мати раптом заговорила мовою, якої я не знав, зверненою не до мене й не до Бога, а до чогось третього, що, здавалось, слухало значно уважніше за нас обох.

— Що вона сказала? — спитав Макс тихо.

— Я не зрозумів жодного слова, — зізнався священник. — Але наступного ранку мені зателефонували з лікарні. Дитина народилась жива. Лікарі назвали це чудом, яке медицина не може пояснити — дев'яносто секунд без дихання, і жодних наслідків, жодного ушкодження мозку, нічого, що мало б лишитись після такого. Я тоді записав це у власному щоденнику як диво Боже, і на довгі роки забув про цю історію. Аж поки минулого тижня до мене не прийшла молода жінка й не почала розповідати про якісь двері, машину часу й чоловіка з обличчям, яке я впізнав з ікони Архангела Михаїла.

Він нарешті повернувся й подивився Олені прямо в очі.

— Я не знаю, кому саме молилась твоя мати того вечора, дитино. Я вважав, що Богу. Тепер, після твоєї розповіді, я більше в цьому не впевнений — і це, повір, лякає мене значно більше, ніж будь-яка нечисть, про яку ти мені розповіла.

Запала довга, важка тиша, під час якої жоден із трьох не наважувався заговорити першим, — і саме отець Роман зрештою порушив її, повернувшись до практичнішої, менш метафізичної частини розмови.

— Щодо паркану й техніки, які ви бачили, — сказав він. — Це не перший подібний випадок, про який я чув за останні роки, хоча раніше не пов'язував його з вашою історією. Три роки тому подібна компанія з'явилась біля старого монастиря під Черкасами — той самий тип паркану, той самий генератор, ті самі люди в комбінезонах із приладами. Місцевий настоятель, мій давній знайомий по семінарії, розповідав мені про це з великою тривогою: компанія називалась «Меридіан», офіційно займалась геологорозвідкою, а насправді, за його словами, шукала щось, що місцеві мешканці називали «тонким місцем» — точкою, де, за переказами, стається забагато незрозумілого одразу.

— І що сталося з тим монастирем? — спитала Олена.

— Компанія поїхала за два місяці, — відповів священник. — Так само раптово, як і з'явилась. А ще за рік мій знайомий помер від серцевого нападу — цілком природного, за словами лікарів, хоча йому було лише сорок сім, і жодних проблем із серцем раніше не спостерігалось.

Макс відчув, як по спині пробіг холодок, зовсім не пов'язаний із вечірньою прохолодою.

— Ви думаєте, це не збіг.

— Я думаю, — сказав отець Роман повільно, добираючи кожне слово з обережністю людини, яка розуміє вагу власних звинувачень, — що є люди, здатні розпізнати ознаки того, з чим ви зіткнулися, точно так само, як розпізнав їх я, тільки метою цих людей є не розуміння чи допомога, а щось значно прагматичніше. Влада. Ресурс. Зброя, можливо, якщо те, що ви описуєте, справді може змінювати минуле.

—

Того ж вечора, коли отець Роман поїхав, пообіцявши «покопатись у своїх зв'язках» і повідомити все, що вдасться дізнатись про компанію «Меридіан», Макс, повернувшись додому, зробив те, що вмів найкраще за все на світі: сів за три монітори, увімкнув VPN, про існування якого не здогадувалась жодна легальна структура, і почав копати.