Розділ 2. Той, хто чекав по інший бік 1

Глава 1. Повернення на Заводську

Кафе біля автостанції зачинялось о десятій, і коли офіціантка, молода дівчина з утомленими очима, підійшла втретє натякнути, що їм час розраховуватись, Макс і Олена все ще сиділи за тим самим столиком, тепер уже мовчки, дивлячись одне на одного з виразом людей, які щойно ухвалили рішення, наслідків якого жоден із них не міг до кінця уявити.

— Гаразд, — сказала нарешті Олена, розплачуючись за каву, яка вже давно вихолола. — Коли?

— Не сьогодні, — відповів Макс, хоча кожна клітина його тіла, здавалось, кричала протилежне. — Нам треба підготуватись. Минулого разу нас затягло туди буквально силоміць, ми навіть не встигли подумати, що беремо з собою. Цього разу ми йдемо самі. Свідомо. Маємо право хоч трохи підготуватись.

— Підготуватись до чого саме? — спитала вона, і в її голосі забринів той самий сухий, чорний гумор, яким вони обоє навчилися рятуватись від власного страху. — До зустрічі з демонами? У мене немає інструкції з цього приводу. У медицині такого протоколу не викладають навіть на найдорожчих курсах підвищення кваліфікації.

Вони засміялися — коротко, втомлено, — і на тому й розійшлися, домовившись зустрітися за три дні, у суботу вранці, коли в обох був вихідний.

Ці три дні Макс провів так, як, певно, провів би їх будь-хто на його місці, хто щойно вирішив свідомо повернутися туди, звідки дивом вирвався: він перечитав усі свої старі нотатки з журналістських розслідувань, які любив читати у вільний час, спробував (безуспішно) знайти в інтернеті бодай якийсь слід про науково-дослідний інститут на вулиці Заводській — і не знайшов нічого, крім двох коротких заміток у місцевій газеті сорокарічної давнини про «закриття профільного підрозділу через недостатнє фінансування», написаних тим особливим канцелярським стилем, яким уміло приховують більше, ніж повідомляють.

Олена, зі свого боку, поїхала до тієї самої церкви на околиці, про яку розповідала матері подруга ще замолоду, — не тому, що раптом стала релігійною, а тому, що після сну про матір і після дивних збігів останніх тижнів, які вона тепер, нарешті дозволивши собі це визнати, почала пов'язувати одне з одним, їй здалося логічним поговорити з кимось, хто, за родом занять, звик мати справу з силами, недоступними звичайному поясненню.

Настоятеля, отця Романа, вона застала саме тоді, коли він, стоячи навшпиньки на розхитаній драбині, намагався загасити свічку перед іконою святого Михаїла — ту саму, яка, за словами прихожан, горіла безперервно вже другий тиждень поспіль.

— Не гасне, — сказав він, навіть не озирнувшись, коли почув її кроки, ніби відчув чужу присутність заздалегідь. — Гашу — за годину знову горить. Спочатку думав, хтось із парафіян жартує, приходить уночі й підпалює. Поставив камеру. На записі свічка загорається сама. Без сірника, без запальнички, без жодної людської руки в кадрі.

Він зліз із драбини, обтрусив руки, і тільки тепер повернувся до Олени обличчям — немолодий чоловік, років шістдесяти, з тим типом зморшок навколо очей, які з'являються не від сміху, а від багаторічної звички дивитись на людське горе й не відводити погляду.

— Ви прийшли не про свічку спитати, — сказав він. Це не було питанням.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що про свічку сюди приходять питати цікаві. А у вас в очах не цікавість. У вас в очах те, що я бачу зазвичай у людей, які прийшли на сповідь, але ще не наважилися почати говорити.

Олена довго мовчала, дивлячись на полум'я, яке справді горіло рівно, спокійно, без жодного тремтіння, хоча в церкві були протяги, від яких мали б хилитатись усі інші свічки в приміщенні.

— Я думаю, — сказала вона нарешті, ретельно добираючи слова, — що зі мною і ще однією людиною сталося дещо, у що ви, ймовірно, не повірите, а якщо повірите — то, можливо, зрозумієте краще за будь-кого іншого, з ким я могла б про це поговорити.

Отець Роман сів на найближчу лаву, жестом запросивши її сісти поруч, і склав руки на колінах з терплячістю людини, яка за сорок років служіння вислухала вже стільки неймовірних історій, що втратила здатність дивуватись першим реченням, — дивуватись вона починала значно пізніше, коли історія розгорталась на повну.

— У мене є час, — сказав він просто. — Розповідайте.

Олена розповіла — не все, не одразу, обираючи слова обережно, спостерігаючи за обличчям священника в пошуках першої ознаки недовіри чи насмішки, — і не знайшла жодної. Отець Роман слухав мовчки, лише зрідка хитаючи головою, і коли вона дійшла до опису чоловіка, який відчинив їм двері наприкінці, старий, тепер лагідний, теплий чоловік із зморшками навколо очей, — священник підвівся так різко, що Олена аж здригнулась.

— Опишіть його ще раз, — сказав він. — Детально. Кожну дрібницю, яку пам'ятаєте.

Вона описала — і коли дійшла до фрази «теплі карі очі з такою лагідністю, якої я не бачила в жодної живої людини», отець Роман підійшов до стіни бічного вівтаря, зняв із неї невелику, потемнілу від часу ікону, і мовчки простягнув їй.

На іконі, вирізьбленій, судячи з усього, ще на початку минулого століття, був зображений чоловік — не в обладунках, не з мечем, не в жодному з тих грізних образів, у яких традиційно малюють цю постать, а простий, буденний, у скромному одязі, з теплим, лагідним обличчям і зморшками навколо очей — точнісінько такий, яким описала його Олена.