Розділ 1. Епілог

Епілог

Перші тижні після повернення минули в тому дивному, приглушеному стані, у якому минають перші тижні після будь-якої катастрофи, яку пощастило пережити: Макс повернувся до трьох моніторів і клієнта з Кракова, який, на диво, справді найняв когось іншого, поки той зникав, — і йому знадобився майже місяць, щоб знайти нових клієнтів і повернути життя в звичне русло. Олена повернулась на швидку, де їй сказали, що вона брала «лікарняний через нервове виснаження», про яке насправді ніхто, крім неї самої, нічого до пуття не знав.

Вони домовилися не бачитись певний час — не через сварку чи охолодження, а через якусь мовчазну, спільну згоду, що їм обом потрібно спробувати, чи можуть вони знову стати тими людьми, якими були до вулиці Заводської. Може, це було наївно. Може, це було необхідно.

Минув місяць. Потім другий. Максове життя набуло звичної форми: робота, сон, зрідка дзвінок колишній дружині, яка тепер телефонувала частіше, ніж будь-коли за останні два роки, ніби відчувала якусь зміну в його голосі, якої сам він не міг до кінця пояснити. Оленине життя теж набуло звичної форми: зміни на швидкій, кіт, якого вона тепер годувала вчасно щодня, вечори перед телевізором, які раніше здавалися їй затишними, а тепер здавалися просто порожніми.

На початку третього місяця Макс упіймав себе на тому, що стоїть біля вікна о третій ночі, дивлячись на місто, і думає не про роботу, не про минуле, а про запах диму й ладану, про сухий тріск хребців, про голос кобзаря — тобто пасічника, поправив він сам себе подумки, — який казав «знайдіть, ким ви станете натомість, і тримайтесь цього щосили». Він зрозумів того вечора, що досі не знайшов відповіді на власне питання: ким він став натомість, і чи міг він взагалі стати цією людиною десь, окрім тієї підземної кімнати.

Олена подзвонила йому наступного ранку, вперше за два з половиною місяці, і перше, що вона сказала, було:

— Мені снилась мама. Вона сказала мені щось, чого я не встигла зрозуміти вві сні, і я прокинулась і зрозуміла, що страшенно хочу знати, хто саме дозволив мені почути її голос востаннє. Хто написав ті листи. Хто відчинив нам двері наприкінці і чому.

— Я думав про те саме, — сказав Макс, і в його голосі забриніло полегшення такої сили, що він сам здивувався. — Щоночі думаю. Звичайне життя... воно ніби зменшилось, розумієш? Стало замалим для того, ким я став там.

Вони зустрілися того ж вечора — вперше за три місяці — у маленькому кафе неподалік від автостанції, з якої тоді поверталися додому окремо, кожен своєю дорогою, домовившись про паузу, яка виявилась значно важчою, ніж будь-хто з них очікував.

— Я хочу дізнатись, хто це був, — сказала Олена, дивлячись на нього через стіл, і в її очах Макс побачив ту саму рішучість, яку вперше помітив у дворі покинутого інституту, коли вона зробила крок до дверей першою. — Хто нас обрав. Хто писав листи. І хто той чоловік, що відчинив нам двері наприкінці й зник, наче його там ніколи не було.

— Я теж, — відповів Макс, і вперше за три місяці відчув, що звичайне життя, до якого він так наполегливо намагався повернутись, ніколи більше не буде для нього достатнім. — Гадаю, нам доведеться повернутись на вулицю Заводську.

Олена простягнула руку через стіл, і він узяв її, так само, як брав щоразу перед черговим стрибком крізь час, і десь глибоко під містом, у порожній підземній кімнаті покинутого інституту, дерев'яне кільце, яке місяцями стояло темним і мертвим, тихо, майже нечутно, здригнулось — один раз — і зайнялось першим, ледь помітним проблиском блакитного світла.