Розділ 1. Листи з порожнечі 12

Глава 12. Власний почерк

Архів усередині виглядав так, ніби крізь нього щойно пронісся ураган, зроблений виключно з люті: шафи перекинуті, теки розкидані, папір розірваний і розкиданий по підлозі товстим шаром, що шурхотів під ногами, як осіннє листя. Величко стояв у центрі цього хаосу, тримаючи в руках товсту течку з написом «Протокол відбору. Костенко Г. І.», і рвав аркуші один за одним, повільно, майже смакуючи процес, поки хор голосів усередині нього щось наспівував без слів, у ритмі, від якого хотілось затулити вуха.

— Зупинись, — крикнула Олена, і Величко навіть не озирнувся.

— Двадцять три сторінки лишилось, — сказало воно буденно, тим самим страшним, діловим тоном. — Потім двоє дверей, потім кожен, хто зайде шукати зниклого, стане наступним. Потім ще, і ще. Ми будемо рости, поки не заповнимо все, що варте заповнення.

Макс кинувся вперед і спробував вирвати течку з рук, які виявилися сильнішими за будь-яку людську руку, — Величко відкинув його одним рухом, легко, як відкидають набридливу дитину, і Макс врізався спиною в перекинуту шафу, вибивши з грудей усе повітря.

Олена, поки увага істоти була прикута до нього, впала на коліна серед розкиданого паперу, розгрібаючи його гарячково, шукаючи щось — сама ще не знаючи що, — поки її пальці не намацали під купою розірваних аркушів товстий, потертий записник у зеленій обкладинці, підписаний внизу дрібним, акуратним почерком: «Особистий щоденник. А. Величко. Не для службового користування.»

Вона розгорнула його навмання й прочитала вголос, перекрикуючи наспів хору:

— «Двадцять третє березня. Сьогодні Костенко нарешті дозволив мені взяти зразок з ближньої зони об'єкта. Я так довго мріяв побачити це на власні очі, а не тільки в звітах старших колег. Якби мама знала, чим я насправді займаюсь на цій роботі, вона б, мабуть, і пишалась, і жахнулась одночасно.»

Наспів хору затнувся.

— «П'яте квітня, — читала далі Олена, підвищивши голос, — я закохався. Не знаю, як ще це назвати. Ліда з лабораторії генетики. Вона сміється так, що я готовий слухати цей сміх довше за будь-яку лекцію з фізики, яку я коли-небудь чув, а я, повірте, дуже люблю лекції з фізики.»

Величко застиг посеред архіву, з наступним аркушем, затиснутим на півдорозі до розриву, і Макс, підвівшись, підповз ближче, побачив, як плечі істоти сіпаються, ніби всередині відбувалась боротьба, невидима зовні, але цілком реальна.

— Не читай це, — прогуркотів хор, і в цьому наказі вперше прозвучало щось схоже на паніку. — Це не має значення. Це людина, яка вже не існує.

— Толю, — сказала Олена, підводячись, тримаючи розгорнутий записник перед собою, як тримають щит, — послухай власні слова. «Якби мама знала». Ти писав це три роки тому за твоїм відліком. Твоя мама досі жива, Толю. Вона досі чекає на тебе внизу, у місті, і щовечора запалює свічку в церкві, молячись за твоє повернення. Я бачила запис про це в іншому журналі. Вона й досі не знає, живий ти чи ні.

Течка з протоколом випала з рук Величка на підлогу, і хор голосів усередині нього завив — цього разу не люттю, а болем, гострим, як фізична рана, — і крізь маску легіону знову проступило те саме перелякане людське обличчя, тепер мокре від сліз, які, попри нелюдську природу тіла, були цілком справжніми.

— Я не хочу цього, — прошепотів справжній Толя Величко власним голосом, хапаючись руками за власну голову, ніби намагаючись фізично утримати щось, що рвалось назовні крізь тріщини в його розумі. — Я не хочу бути тим, чим я став там. Допоможіть мені. Будь ласка, хтось, допоможіть мені.

— Тримайся за неї, — сказав Макс, підходячи ближче, вказуючи на записник у руках Олени. — За Ліду. За маму. За кожне слово, яке ти написав до того, як увійшов туди. Це твоє. Воно не може забрати те, що вже написано.

Величко впав на коліна серед розкиданих аркушів протоколу, стискаючи скроні, і хор усередині нього завив ще голосніше, скреготливо, розпачливо, — а тоді, так само раптово, як з'явився в коридорі годину тому, стих, згорнувшись усередину тіла, наче велика хвиля, що врешті-решт відкотилась назад у море, з якого прийшла, лишивши по собі тільки мокрий пісок і тишу.

Толя Величко, тепер знову схожий на людину — виснажену, зламану, але людину, — підвів очі, повні сліз і того особливого, беззахисного подиву, з яким дивляться люди, що щойно повернулися із межі, про яку не мали навіть словника, аби її описати.

— Скільки, — прошепотів він. — Скільки часу я був... тим?

— Кілька хвилин, — збрехала Олена м'яко, хоча насправді не мала жодного уявлення, скільки саме, і присіла поруч, обережно, професійним рухом перевіряючи його пульс, наче він був звичайним пацієнтом на звичайному виклику. — Тепер це минуло. Протокол цілий, майже весь. Дванадцять людей нічної зміни в безпеці.

Толя подивився на розкидані по підлозі клапті паперу, на власний зелений записник у чужих руках, і на його обличчі промайнула тінь розуміння, важча за будь-який жах, який Макс бачив на ньому хвилину тому.

— Воно досі там, — сказав він тихо. — Всередині мене. Я відчуваю його, згорнутим, як... як звіра, що заснув, а не помер. Воно завжди буде там тепер, чи не так?

Ніхто з них не знайшов у собі сил йому збрехати вдруге.

— Тоді я нічого не розповідатиму про те, що бачив, — сказав Толя, повільно підводячись, збираючи розірвані аркуші протоколу тремтячими руками, складаючи їх назад у течку з дбайливістю людини, яка щойно зрозуміла ціну кожного клаптика паперу у власному житті. — Нехай думають, що я просто збожеволів там, на самоті. Нехай законсервують проєкт. Це буде правдивіше за будь-яку іншу версію, яку я міг би вигадати.