ЛИСТИ З ПОРОЖНЕЧІ 10

Глава 10. Затишшя

Кільце не гуло кілька днів — принаймні так їм здавалося, хоча рахувати час у місці без сонця виявилося заняттям майже безглуздим. Вони позначали «дні» зарубками на дерев'яному ящику з-під бандитського обладнання, і на восьмій зарубці Олена сказала вголос те, про що обоє мовчали від самого Києва:

— Мені страшно, що воно мовчить.

— Може, це й на краще, — відповів Макс, хоча сам у це не дуже вірив. — Може, воно справді дає нам відпочити.

— Або збирається з силами для чогось, після чого відпочивати вже не доведеться нікому.

Вони облаштували собі щось на кшталт табору в архівному кабінеті — там принаймні були стіл, стілець і двері, які зачинялись, створюючи ілюзію приватності, якої так бракувало в підземній кімнаті з кільцем, що дивилось на них, здавалось, навіть коли мовчало. Знайшли ще кілька журналів спостережень, новіших за той перший — уже не про сам інцидент з Величком, а про роки, що настали по тому, — і при світлі телефонів, які берегли заряд так ретельно, ніби від цього залежало життя, читали уривки вголос одне одному — не тому, що це було приємне читання, а тому, що звук людського голосу в цьому місці був чимось на кшталт талісмана проти тиші.

— Тут пишуть про якогось Костенка, — сказала Олена, гортаючи ламкі сторінки. — Він, здається, керував проєктом на початку сімдесятих. Є нотатка, що він особисто розробив «протокол відбору» — цитую: «об'єкт демонструє преференцію до пар суб'єктів із подібним профілем психологічної стійкості, зафіксованим через травматичний досвід у ранньому дорослому віці». Тобто...

— Тобто воно обирає людей, які вже щось пережили, — закінчив Макс. — Тебе — маму. Мене — батька і крах усього, у що я вірив у двадцять два.

— Схоже на те, що воно шукає не сильних людей, — сказала вона повільно, ніби формулюючи думку вперше для самої себе, — а людей, які вже знають, як не ламатись, коли все валиться. Це різні речі.

Він подумав про це довше, ніж збирався.

— Знаєш, що найдивніше в усьому цьому, — сказав він нарешті. — За сім років роботи з кібербезпекою я звик, що моя робота — це завжди про запобігання. Не дати статись поганому. Тут — те саме, тільки замість серверів — цілі шматки історії. І це... — він завагався, підбираючи слово, яке не прозвучало б божевільно навіть тут, у місці, де божевілля вже давно стало нормою, — це вперше за довгий час здається мені важливим. Не просто роботою. А чимось, що справді має значення.

Олена подивилась на нього довго, і в її погляді не було ні насмішки, ні здивування — тільки впізнавання.

— Я про це саме подумала після Києва, — сказала вона тихо. — Коли той хлопчик плакав у моїх руках, охрещений, живий, урятований — я вперше за шість років відчула те саме, що відчувала в перші місяці на швидкій, до того як звикла, до того як це стало просто роботою. Що я комусь потрібна, і що я впоралась.

— Це не має жодного сенсу, — сказав Макс. — Нас силою затягли в лабораторію, тримають тут проти волі, погрожують, що ми можемо не вижити, і при цьому...

— При цьому це найосмисленіше, що ми обоє робили за все своє доросле життя, — закінчила вона. — Так. Я знаю. Я теж про це думала, і мені від цього трохи гидко, якщо чесно.

Вони засміялись — тихо, втомлено, тим сміхом, яким сміються люди, що знаходять чорний гумор єдиним стерпним способом говорити про власну ситуацію, — і в цьому спільному сміху було більше близькості, ніж у будь-якому з попередніх, драматичніших моментів, які вони пережили разом.

Пізніше — якщо слово «пізніше» взагалі мало сенс у місці без часу — вони сиділи поруч на старому дивані, витягнутому з якогось адміністративного кабінету, і Олена, поклавши голову йому на плече, раптом спитала:

— Як думаєш, що буде, коли ми звідси виберемось? Якщо виберемось.

— Не знаю, — чесно відповів він. — Мабуть, повернемось до звичного життя. Ти — на швидку. Я — до моніторів і клієнта з Кракова, який, певно, вже давно найняв когось іншого.

— Звучить... — вона підбирала слово, — порожньо. Після всього цього.

— Так, — погодився він. — Звучить порожньо.

Вони помовчали, слухаючи далеке, ледь чутне биття кільця в сусідній кімнаті — рівне, слабке, як пульс людини, що заснула, а не померла.

— Я не хочу забути це місце, коли ми вийдемо, — сказала вона нарешті. — Не хочу забути, ким я тут стала. Мені страшно, що звичайне життя знову зробить мене... меншою.

Макс обійняв її міцніше, не знаходячи заперечення, бо в глибині душі відчував те саме — страх не перед демонами й не перед розлогом машини, а перед тим, що чекало по інший бік порятунку: звичайне, безпечне, порожнє життя, до якого вони вже, здається, обоє почали втрачати смак.

Десь у сусідній кімнаті кільце сіпнулось — раз, другий, — і на мить його биття пришвидшилось, як серце, яке щось розбудило зі сну, а тоді знову вгамувалось до повільного, ледь живого ритму.