ЛИСТИ З ПОРОЖНЕЧІ 9

Глава 9. Ім'я, якого не було

Друга рука пробила землю за кілька кроків від першої, а тоді третя, і кожна нова рука несла на собі гроно маленьких людських очей, які всі одночасно, ідеально синхронно, повертались у бік натовпу, що тепер тікав з пагорба врізнобіч з панічним, безладним ревом.

Макс усе ще тримав хлопця за плечі, і відчував, як тонке дитяче тіло тремтить — не від холоду, а від чогось, що виглядало як фізичний біль, ніби кожна нова рука, що прорізала землю, віднімала щось із самого юного жерця.

— Що з тобою коїться, — крикнула Олена, перекрикуючи гуркіт і крики.

— Воно бере силу з мого імені, — прохрипів хлопець. — Я назвав його своїм голосом. Тепер воно живе, поки я живий, і бере від мене все, що потрібно, щоб рости.

— То забери назад, — сказала вона. — Скажи, що помилився.

— Не можна забрати назад ім'я, — простогнав хлопець, і в цю мить одна з рук, найближча, з тріском розчахнула землю ще ширше, і з-під неї, повільно, велично, почала підійматись голова — вкрита такою самою лускою, як і руки, без жодного отвору, який можна було б назвати ротом, тільки суцільне гроно очей, більших за людські, які, розплющившись усі водночас, глянули просто на хлопця, ніби дитина була для нього не загрозою, а прабатьком.

— Дякую за ім'я, маленький жерцю, — сказало воно, і голос належав не одному горлу, а десяткам, що промовляли одне й те саме слово з мікроскопічною затримкою одне за одним, творячи моторошну, хвилясту луну. — Тепер я вдягну твоє.

Макс раптом згадав — не подумав, а саме згадав, як згадують щось прочитане дуже давно й забуте до потрібної миті, — слова з листа, який лежав на столі підземної кімнати ще перед стрибком у Тихі Лози: «деякі речі, почувши ім'я, отримують над ним владу». Якщо забрати ім'я не можна, лишався тільки один шлях — дати йому інше, те, яке матиме більшу владу за перше.

Він озирнувся на берег Дніпра, туди, де за кілька десятків метрів від хаосу на пагорбі досі стояли, по пояс у воді, десятки людей у білих сорочках, а грецький священник, що приїхав із почтом князя, продовжував, тремтячим від жаху, але вперто голосом, вимовляти над ними слова нового обряду, ніби сама відданість ритуалу могла захистити його від того, що коїлось за кілька кроків позаду.

— Олено, тягни хлопця до річки, — крикнув Макс. — Зараз же!

Вона не спитала навіщо — просто схопила жерця попід руки, і вдвох вони потягли хлопця, який усе слабшав із кожним кроком, крізь натовп, що розбігався в протилежному напрямку, до самої води, де священник, побачивши їх, на мить забув слова обряду від подиву.

— Охрестіть його, — крикнув Макс. — Просто зараз, будь ласка, у нас немає часу.

— Хто ви такі, — почав священник, але Олена вже штовхнула хлопця вперед, у воду, притримуючи його, щоб він не впав, і в очах старого священника, попри увесь жах ситуації, майнуло щось, що можна було назвати професійною рішучістю людини, яка звикла хапатись за обряд, коли світ довкола втрачає глузд.

— В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — почав він, занурюючи тремтячі долоні у воду й окроплюючи хлопця, який стояв, заплющивши очі, усе ще стогнучи від болю, — нарікаю тебе...

Він завагався лише на мить — на ту єдину мить, коли треба було вибрати ім'я, — і хлопець, розплющивши очі, прошепотів щось, чого не почув ніхто, крім священника, і той кивнув і закінчив голосно, впевнено, так, ніби промовляв це ім'я все своє життя:

— ...нарікаю тебе Іоаном.

Крик, що пролунав з пагорба тієї миті, не був схожий на жоден звук, який Макс чув раніше і сподівався почути коли-небудь ще: він розколов повітря, як розколює лід під вагою, якій він не мав витримати, і луска на десятках рук, що досі стирчали з розколотої землі, взялась тріщинами, наче зсередини кожної руки хтось раптово вигасив джерело, яке тримало їх цілими.

Руки почали розсипатись — не палати, не гнити, а просто розпадатись на пил, сірий, дрібний, який вітер з Дніпра одразу підхопив і поніс над водою, — і голова з гроном очей, ще мить тому така велична, стиснулась, зіщулилась, наче повітряна кулька, з якої випустили повітря, і з тихим, майже жалібним свистом провалилась назад у землю, у тріщину, яка тут-таки, на очах, почала затягуватись, ніби рана, що нарешті отримала потрібні ліки.

Іоан, колишній юний жрець, а тепер — щойно охрещений хлопчик, стояв по коліна в воді Дніпра, тремтячи, і плакав так, як плачуть діти його віку: гучно, беззахисно, без жодної тіні тієї древньої люті, яка ще десять хвилин тому робила його старшим за власний вік на кілька тисячоліть.

— Що я наробив, — схлипував він. — Що я мало не наробив.

Олена притисла його до себе, мокра по пояс, не звертаючи уваги на холодну воду, і Макс, дивлячись на них обох, відчув, як щось у грудях, туге й напружене від самого початку цієї миті, нарешті трохи відпустило.

— Ти виправив це, — сказала вона хлопцю. — Це важливіше за те, що ти мало не зробив.

Двері знайшли їх на березі, серед мокрого піску й розкиданого людського взуття, яке загублене учасниками панічної втечі, — просто виникли з туману, що піднявся над рікою неприродно швидко, точнісінько так само, як виникли посеред степу біля хати пасічника Данила.

Перш ніж переступити поріг, Макс озирнувся востаннє на пагорб, де ще недавно стояв ідол, а тепер лишалась тільки розтрощена деревина й натовп, що поступово, обережно, повертався до місця, де щойно ледь не скінчився світ, і подумав, що жоден підручник історії, який він читав у школі, ніколи не згадував про це — і, певно, ніколи не згадає, бо ніхто, крім них двох і одного щойно охрещеного хлопчика, ніколи не дізнається правди про те, що насправді сталося на цьому березі в день, коли Русь офіційно змінила богів.

Вони переступили поріг — і одразу, ще до того, як очі встигли звикнути до знайомої темряви підземної кімнати, Макс зрозумів: щось не так.

Дерев'яне кільце більше не гуло рівно. Воно сіпалось — короткими, нерівними спалахами світла, як лампа, що ось-ось перегорить, — і тріщина, яка кілька годин тому здавалась тонкою лінією, тепер розповзлась на половину обода, оголюючи всередині деревини щось, що не мало бути там: тонкі нитки того самого металу, який пронизував кільце зсередини, тепер видимі неозброєним оком, оголені, як судини під розідраною шкірою.