ЛИСТИ З ПОРОЖНЕЧІ 8

Глава 8. Без пояснень

Кільце загуло раніше, ніж хтось із них встиг сказати хоч слово, — тріщина на дереві спалахнула тим самим гострим білим світлом, і цього разу перехід стався не плавно, а різко, боляче, наче їх не перенесли, а вирвали з місця силою, якій було байдуже, наскільки акуратно це робиться.

Макс упав на коліна в багнюку, і перше, що він відчув, — не холод і не запах диму, як минулого разу, а звук. Крики. Багато криків одночасно, і серед них — глухі, важкі удари, ніби щось величезне валили на землю знову, і знову, і знову.

Він підвівся й побачив пагорб, а на пагорбі — натовп, і в центрі натовпу дерев'яного ідола, вищого за трьох людей, порослого мохом і поораного дощами багатьох десятиліть: різьблене обличчя з сріблястими вусами, вкладеними в дерево справжнім, потемнілим від часу металом.

— Це Перун, — прошепотіла Олена, підводячись поруч, і в її голосі забриніло щось, чого Макс раніше не чув: не страх, а благоговіння людини, яка бачить те, що мала право бачити тільки в підручниках. — Ми в Києві. Це... це ж 988 рік, чи не так? Хрещення Русі.

Двоє чоловіків із сокирами саме підрубували підніжжя ідола, а натовп навколо гудів — хтось плакав, хтось хрестився щойно поставленим, ще незвичним жестом, а хтось стояв мовчки, дивлячись на падіння дерев'яного бога з виразом, який Макс уже бачив цього тижня не раз: виразом людини, що втрачає останню опору у світі, який щойно перестав бути зрозумілим.

Жодного листа не було. Жодного столу, жодного аркуша паперу з інструкціями. Тільки натовп, ідол, що вже нахилився під натиском сокир, і небо над Дніпром, важке, свинцеве, ніби налите дощем, який усе не наважувався пролитись.

— І що нам робити, — сказав Макс, роззираючись у пошуках хоч чогось, що підказало б завдання. — Він же прямо сказав: без пояснень.

— Може, і не треба нічого робити, — відповіла Олена повільно. — Може, завдання — просто побачити щось. Або, — вона примружилась, вдивляючись у натовп, — он там.

Вона показала на постать із протилежного боку пагорба — молодого хлопця, років чотирнадцяти, в білому вбранні жерця, який стояв, не рухаючись, не приєднуючись до плачу чи до хрестового знамення, а просто дивлячись на ідола з обличчям, застиглим у виразі, що не був горем. Це була лють. Чиста, холодна, доросліша за будь-яку лють, яку личило б відчувати чотирнадцятирічному хлопцю.

Ідол упав з тріском, який Макс відчув крізь підошви взуття, здійнявши хмару пилу й тріски, і натовп заревів — хтось радісно, вітаючи новий порядок, хтось у розпачі, а молодий жрець зробив крок уперед, до поваленого бога, дістав із-під поли одягу маленький, темний, вирізьблений з кременю ніж — і Макс, ще не розуміючи чому, раптом відчув, як щось у грудях стиснулось так само різко, як стискалось у Кам'яному Броді, коли він прочитав перший лист про батька.

— Він щось задумав, — сказав Макс.

Хлопець опустився на коліна біля поваленого ідола, притулив долоню до потрісканого дерева й почав шепотіти щось — не молитву, а щось значно давніше, значно грубіше за звуком, мову, якої Макс ніколи не чув і не зрозумів жодного слова, окрім того, що вона лунала не для людських вух.

Небо над Дніпром здригнулось.

Це був не грім і не блискавка — просто раптова, абсолютна зміна кольору хмар, з важкого сірого на глибокий, майже чорний багряний, ніби хтось із того боку неба розлив по ньому чорнило. Натовп на мить затих, дивлячись угору, і в цій тиші Макс почув, як земля під ногами почала тихо, ритмічно двигтіти — тим самим повільним, важким серцебиттям, яке він уже чув у тріщині кільця перед стрибком.

— Він кличе те, що ховалось під ідолом, — прошепотіла Олена, і Максу вперше за весь цей тиждень здалося, що вона по-справжньому налякана — не насторожена, не зібрана, а саме налякана, як звичайна людина. — Не Перуна. Щось, чим Перуна лякали навіть самі жерці. Щось, для чого ідол був не статуєю, а замком.

Жрець підняв кремінний ніж над власною долонею, готуючись розрізати шкіру, — і Макс, не думаючи, кинувся вперед крізь натовп, розштовхуючи людей, які навіть не помічали чужинця в дивному вбранні серед загального хаосу зруйнованої віри, і встиг схопити хлопця за зап'ясток за мить до того, як лезо торкнулось шкіри.

— Не роби цього, — сказав він, сам не знаючи, якою мовою намагається достукатись до дитини, що народилась за тисячу років до його власного алфавіту, — хай там що воно тобі обіцяло, воно бреше.

Хлопець подивився на нього — і в очах чотирнадцятирічної дитини не було нічого дитячого, тільки та сама холодна, стара лють, помножена тепер на подив, що хтось насмілився втрутитись.

— Ти не знаєш, що вони в нас забирають, — прошипів хлопець тією ж мовою, якою щойно шепотів заклинання, і Макс якимось незбагненним чином усе одно розумів кожне слово, ніби сам стрибок крізь час дав йому це розуміння в подарунок чи в прокляття. — Вони забирають наших богів і ставлять замість них чужого. То нехай хоч один з наших богів забере собі щось натомість. Нехай забере їхнього нового бога так само, як вони забрали нашого.

Земля двигтіла сильніше, і з тріщини, що розійшлась у землі просто попід поваленим ідолом, потягнувся дим — не сірий, а тієї самої неправильної, жовтуватої барви, яку Макс уже бачив у небі над хутором Тихі Лози.

Олена схопила хлопця з іншого боку, і разом вони відтягли його від тріщини, від нею й видертого ножа, від дедалі гучнішого, дедалі ближчого биття, яке тепер відчувалось не тільки в землі, а в самому повітрі, у власних грудях, у зубах.

— Це не поверне вам старих богів, — сказала Олена хлопцю, тримаючи його міцно, попри те, що він виривався з силою, недоречною для його зросту. — Це відкриє двері для чогось, що не було богом ні для кого і ніколи. Твої жерці лякали ним самих себе, а не чужинців.

Хлопець завмер, дивлячись на тріщину в землі, звідки дим тепер здіймався густою, майже твердою колоною, і вперше в його очах з'явилось щось, схоже на дитячий, справжній переляк.