ЛИСТИ З ПОРОЖНЕЧІ 7

Глава 7. Ті, хто був до них

Ніхто з них не сказав жодного слова, поки не минуло, як здалося Максу, добрих чверть години. Вони просто сиділи на холодній підлозі підземної кімнати, спинами до стіни, дивлячись на дерев'яне кільце, тонка тріщина на якому вже не здавалась Максу випадковою грою світла — вона була справжня, і вона повільно, на волосину за раз, розросталась углиб деревини.

— Треба поїсти, — сказала нарешті Олена, і в цій буденній фразі прозвучало стільки полегшення, ніби вона щойно знайшла найважливішу річ у світі: причину займатись чимось простим, людським, замість того, щоб думати про угоди з демонами й дітей, обіцяних за перемогу під Богуславом.

У ящиках, які покинули бандити, знайшлось на диво багато корисного: консерви, вода в пластикових пляшках, навіть пачка сигарет, якими жоден з них не курив, але яку Олена чомусь забрала собі «про всяк випадок». Вони їли мовчки, сидячи просто на підлозі, як двоє біженців, і Макс упіймав себе на думці, що вперше за три доби відчуває не жах і не адреналін, а щось значно простіше й від того майже незручне — щось схоже на затишок у товаристві людини, яку він знав менше тижня, але з якою вже пережив більше, ніж з колишньою дружиною за три роки шлюбу.

— Можна спитати щось особисте, — сказав він, коли консерви закінчились.

— Після демона, який мало не зняв з мене шкіру поглядом, гадаю, можна спитати що завгодно.

— Чому ти стала фельдшером? З таким спокоєм, з яким ти сьогодні розмовляла з тим... гостем, можна було б у поліцію йти, у розвідку, будь-куди.

Олена довго дивилась на бляшанку в руках, крутячи її, наче в ній був якийсь важливий напис, якого вона досі не прочитала.

— Мама померла в мене на очах, — сказала вона нарешті. — Інсульт, вдома, на кухні. Мені було двадцять два, я саме вчилась на медсестру, і я знала — теоретично знала — усе, що треба було робити. І все одно нічого не змогла. Вона померла раніше, ніж приїхала швидка. Я вирішила тоді, що більше ніколи не стоятиму отак, знаючи все і не встигаючи нічого.

Вона підвела очі, і в них не було ні краплі жалю до себе, тільки та сама рівна, професійна ясність, яку Макс уже встиг навчитися впізнавати.

— А ти? Чому кібербезпека? Здається, не найпопулярніший вибір для екстраверта, а ти, вибач, точно не екстраверт.

Він засміявся — коротко, здивовано самим собі, бо вже й забув, коли востаннє сміявся щиро.

— Мій батько був інженером на заводі, який закрився, коли мені було двадцять два — цікаво, до речі, як цифри збігаються. Я бачив, як усе, що він будував двадцять років, розвалилось за один рік, бо ніхто не подумав захистити найпростіші речі вчасно. Я вирішив, що краще стану тим, хто захищає, ніж тим, хто дивиться, як усе розвалюється.

Вони помовчали, і цього разу мовчання не було важким.

Ближче до того, що вони умовно вважали вечором — годинник Макса й досі йшов, хоча жодного сенсу в цьому вже не було, — вони вирішили дослідити частину інституту, яку раніше оминали: невеликий кабінет у кінці іншого коридору, двері якого досі трималися на завісах, хоча й були поцятковані іржею.

Всередині виявився архів — метал шафи, паперові теки, вкриті десятиліттями пилу, і на одному зі столів — розгорнутий, пожовклий журнал спостережень, писаний ще від руки, чорнилом, яке подекуди вицвіло до майже повної невидимості.

Олена здула пил з обкладинки й прочитала вголос дату на першій сторінці:

— Тисяча дев'ятсот шістдесят сьомий рік.

Вони гортали журнал разом, і що далі читали, то важче ставало дихати в цій маленькій, задушливій кімнаті. Записи були зроблені кількома різними почерками — вочевидь, змінювались дослідники, — і йшлося в них не про метал чи фізику, а про щось, що автори журналу називали виключно «об'єктом», ніби боялись писати повну назву навіть на папері, який ніхто, крім них, не мав читати.

«Об'єкт активувався вдруге сьогодні о 03:14. Молодший науковий співробітник Величко наполягав на самостійному вході. Його відрадили. За тиждень Величко все ж таки увійшов сам, без дозволу керівництва.»

Далі, іншим почерком, менш акуратним, ніби писаним поспіхом:

«Величко не повернувся. Двері не відчиняються сім днів. Керівництво наказало нікому не входити й не намагатись відчинити силою.»

І ще нижче, третім почерком, тремтячим, майже нерозбірливим:

«Двері відчинились самі сьогодні вночі. Величко вийшов. Він не той, ким був. Він каже, що минуло три роки, хоча для нас минув лише тиждень. Він відмовляється говорити про те, що бачив. Наказано перевести проєкт у статус консервації.»

Останній запис у журналі, зроблений тим самим тремтячим почерком, складався всього з одного рядка, без дати:

«Ми не перші, кого об'єкт обрав. І, здається, ми точно не будемо останніми.»

Олена закрила журнал повільно, ніби боялась, що різкий рух розбудить щось у самому папері.

— Отже, це відбувалося й раніше, — сказала вона. — З іншими людьми. Задовго до нас.

— І хтось із них вийшов, — відповів Макс, намагаючись зачепитись за єдину деталь, яка звучала хоч трохи як надія. — Величко вийшов. Це означає, що вихід можливий.

— Через три роки замість тижня, — уточнила Олена. — І «не тим, ким був». Не дуже надихає, Максе.

Вони спробували ще раз, просто щоб не сидіти без діла, — цього разу через вентиляційну шахту в архіві, досить широку, щоб пропустити людину. Макс проліз метрів десять, підсвічуючи телефоном, перш ніж шахта вперлася в глуху залізну решітку, за якою, коли він притулив вухо, чулося не вуличне повітря, а та сама рівна, глибока тиша, яку він уже навчився впізнавати як ознаку того, що по той бік немає нічого, вартого назви «назовні».

Він виповз назад мовчки, і Олена навіть не спитала — просто подала руку, допомагаючи піднятись, і в цьому жесті було більше розуміння, ніж могли б передати будь-які слова.

— Скільки, думаєш, ми вже тут, — спитала вона, коли вони поверталися коридором до підземної кімнати. — За справжнім часом. Не за тим, що показує твій годинник.