ЛИСТИ З ПОРОЖНЕЧІ 6

Глава 6. Гість, що не був мертвим

Крук на тину не полетів, коли вони підійшли ближче, — тільки повернув голову їм услід, тим самим одним оком, і в цьому русі було щось настільки не пташине, розважливе, майже людське, що Олена зупинилась і кілька секунд просто дивилась на нього у відповідь, ніби чекала, що він щось скаже.

— Не думай про це, — сказав Макс тихо. — Що б це не було, у нас є до світанку, і ми ще навіть не знайшли хату сотника.

— Я знаю, — відповіла вона, не відводячи погляду від птаха. — Просто я вчора, тобто... коли це було насправді, три доби тому? П'ять? Я забула нагодувати кота перед зміною. Думала, повернусь через дванадцять годин.

Вона сказала це буденно, майже сердито на себе, і Макс раптом з якимось дивним, майже болючим теплом подумав, що ось вона — найдивовижніша риса людської психіки: навіть тут, на порожньому хуторі під чужим, неправильним небом, за майже три століття до власного народження, її розум все одно знаходив час непокоїтись через голодного кота вдома. Він і сам, якщо чесно, думав про клієнта з Кракова, який о сьомій ранку писатиме йому в чат і не отримає відповіді вже вдруге поспіль, і про те, що обліковий запис на роботі, певно, вже позначили як неактивний.

— Нагодуємо, коли повернемось, — сказав він, хоча вже почав підозрювати, що слово «коли» в цьому реченні звучить значно оптимістичніше, ніж заслуговувала їхня ситуація.

Хату сотника вони знайшли за десять хвилин — найбільшу на хуторі, з різьбленими одвірками й дахом, крізь солому якого пробивалось те саме неправильне жовтувате світло, що йшло не з боку вікон, а звідкись зсередини, ніби в хаті горіло щось, що не було вогнем.

Крізь щілину віконниці Макс побачив кімнату, освітлену свічками, і за грубо тесаним столом — двох чоловіків. Один був літній, кремезний, у розшитій сорочці й з важкими вусами, які вже почала торкатися сивина, — судячи з опису в записці, це і мав бути сотник Свирид Байда. Другий сидів спиною до вікна, і Макс не міг розгледіти обличчя, тільки бачив, що одяг гостя був чорний, надто чорний, до того тьмяний, що навіть полум'я свічок, здавалось, оминало цю тканину, не залишаючи на ній жодного відблиску.

— Підписуй, сотнику, — почули вони голос гостя крізь тонку стіну, — і твої люди переможуть під Богуславом уже за тиждень. Жодного цвяха більше на це не витратиш, окрім твого імені внизу аркуша.

— А що ти хочеш натомість, — голос Байди був хрипкий, стомлений, голос людини, яка вже двадцять років воює й давно втратила ілюзії щодо того, наскільки дорого коштує перемога. — Ніхто не дає задарма, навіть чорти на ярмарку.

Гість засміявся — тихо, і в цьому сміхові не було нічого людського, хоча й нічого відверто моторошного, і саме ця буденність лякала найбільше.

— Дрібниця, — сказав він. — Лиш одну обіцянку. Що першу дитину, народжену в цьому роду після перемоги, ти віддаси мені на виховання, коли їй виповниться сім.

Олена штовхнула двері раніше, ніж Макс встиг щось сказати, і зайшла в хату так рішуче, наче все життя тільки те й робила, що зривала темні угоди у сімнадцятому столітті.

— Не підписуйте, — сказала вона.

Обидва чоловіки за столом озирнулись, і Макс, зайшовши слідом, нарешті побачив обличчя гостя — і пошкодував про це майже одразу.

Обличчя було звичайне. Це і лякало. Не сіре, не гниле, не роздуте, як у мельника, — цілком людське, навіть привабливе, з рівними рисами й теплими карими очима, які, здавалось, дивились на світ з непідробною цікавістю й доброзичливістю. Але щось було не так із самою послідовністю рухів цього обличчя: усмішка з'являлась на секунду раніше, ніж мала б з'явитися реакція на щось смішне, погляд затримувався на співрозмовникові на частку секунди довше, ніж це робить жива людина, ніби той, хто носив це обличчя, вивчав людську міміку з підручника, а не переймав її змалку.

— А ось і гості, про яких я чув, — сказав чоловік у чорному, і в голосі його зазвучало щире, майже тепле зацікавлення. — Мандрівники крізь двері. Наш спільний знайомий писав мені про вас, хоча, зізнаюсь, не сподівався зустріти так скоро.

Серце Макса на мить завмерло.

— Ти знаєш, хто нам пише, — сказав він, забувши на секунду навіть про сотника й папір на столі.

— Знаю значно менше, ніж хотів би, — відповів гість, і в цій відповіді, попри доброзичливий тон, прозвучала щирість, від якої Максу стало ще холодніше. — Ми з ним, скажімо так, по різні боки одних і тих самих дверей. Але це не ваша турбота цієї ночі.

Він повернувся до сотника й підсунув перо ближче до його руки.

— Підписуй, Свириде. Гості нехай собі стоять і дивляться, якщо їм так хочеться.

Байда завагався, дивлячись то на перо, то на Олену, і в очах старого козака промайнуло щось, що Макс упізнав одразу, бо бачив його щодня у власному відображенні останні три доби: людина, яка розуміє, що щось не так, але настільки втомлена й настільки хоче простого рішення своєї проблеми, що готова заплющити на це очі.

— Не підписуй, — повторила Олена, підходячи ближче до столу. — Він не людина. Подивись на його очі, коли він моргає, — він моргає одразу обома очима, надто рівно, надто одночасно. Так не моргає жодна жива людина.

Гість перестав усміхатись.

Це сталося не поступово, а миттєво, ніби хтось вимкнув механізм, що керував м'язами обличчя, — і на коротку, жахливу мить Макс побачив те, що ховалось під людською личиною: не темряву, не гниль, а порожнечу, чисту, ідеальну відсутність будь-чого, обрамлену контуром колишньої усмішки, як рамка від картини, яку хтось вийняв і забрав.

— Ти надто спостережлива, дівчинко, — сказав він, і голос тепер лунав з тим самим ефектом, що й голос істоти в підвалі, — звідусіль одразу, з кожного кутка кімнати. — Це прикро. Мені подобалась ця розмова.

Сотник Байда скрикнув і відсахнувся від столу, перекинувши лаву, а свічки в кімнаті — усі одразу, дюжина свічок — згасли, залишивши тільки те саме жовтувате, неправильне світло, яке тепер, здавалось, лилося просто з гостя, з тріщини, що розповзалась по його обличчю точно посередині, ніби людська маска нарешті не витримала власної ваги.