Глава 4. Чужі в темряві
Кроки наближались рівномірно, без поспіху, і саме ця відсутність поспіху лякала найбільше — так ходить людина, яка знає, що здобич нікуди не подінеться.
Олена стиснула його руку сильніше. Він відчув, як власне серце гупає десь у горлі, і подумав про залізний ополоник, який лишився в хаті пасічника, за сто вісімдесят чотири роки звідси, і про те, що зараз у нього нема нічого, крім кулаків і чужої руки в своїй.
Темрява за дверима сколихнулась — і замість гнилого, роздутого обличчя мельника, замість будь-якого демона чи мерця, яких він встиг намалювати собі за останні три секунди, промінь ліхтарика вдарив їм просто в очі, сліпучий, звичайний, до болю сучасний.
— Стояти! Руки, я сказав, руки покажи!
Голос був чоловічий, молодий, хрипкий від напруги, і в ньому лунала не менша паніка, ніж, певно, звучала в їхніх власних голосах. Макс підняв руки, примружившись від світла, і за ліхтариком поступово проступив силует: чоловік років тридцяти, у камуфляжній куртці, з коротким автоматом, який тремтів у його руках недостатньо впевнено для людини, яка справді вміла ним користуватись.
Вони стояли знову в підземній кімнаті — те саме дерев'яне кільце, та сама темна поверхня всередині нього, тільки тепер поверхня була спокійна, нерухома, наче звичайна калюжа. Однак кімната змінилася: попід стінами тепер стояли ящики, обмотані стрічкою, торохтіли рації, а на тому самому столі, де раніше лежав єдиний аркуш паперу, тепер розклали цілу мапу — стару, схожу на радянську топографічну зйомку цього-таки району.
— Хто ви, в біса, такі, — спитав чоловік з автоматом, не опускаючи зброї, — і як ви сюди зайшли? Тут периметр перекритий, ми годину як тут, я б почув, якби хтось ліз через паркан.
— Ми... — почав Макс, і зрозумів, що не має жодної версії, яка звучала б менш божевільно за правду.
— Вони не лізли через паркан, Клин, — пролунав інший голос, старший, спокійніший, з кутка кімнати, куди ліхтарик не діставав. — Вони вийшли просто з машини. Я бачив.
З темряви виступив ще один чоловік — років п'ятдесяти, сивий, з обличчям, порізаним старими шрамами, які могли бути й від війни, і від чогось значно приватнішого. Він дивився на них не з переляком, а з чимось гіршим — цікавістю голодного дослідника, який щойно побачив підтвердження теорії, у яку сам боявся повірити.
— Я ж казав вам, — сказав він тихо, ні до кого конкретно не звертаючись, а ніби до самого себе, до багатьох тижнів сумнівів. — Казав, що ходять чутки не просто так.
— Батю, це неможливо, — озвався Клин, досі тримаючи автомат, хоч дуло вже опустилося на кілька градусів. — Люди не виходять зі стіни.
— А ця штука, — Батя кивнув на дерев'яне кільце, — теж не мала б існувати під радянським НДІ сільгосптехніки. І все ж вона тут стоїть уже третій тиждень, відколи ми її знайшли, і світиться щоночі, наче жива. То може, варто просто менше говорити про те, що можливо, а що ні, і більше дивитися.
Олена стояла нерухомо, і Макс відчував, як напружене її тіло — не від страху цього разу, а від холодного, фельдшерського розрахунку: скільки метрів до сходів, скільки людей в кімнаті, у кого зброя, хто стоїть найближче до виходу.
— Що вам треба від цього місця, — спитала вона, і в голосі її не було ні краплі тремтіння, яке відчував Макс у своєму власному.
Батя посміхнувся — стомлено, без жодної театральності.
— Те саме, що й вам, гадаю. Тільки ми шукаємо це заради грошей, а ви, судячи з вашого вигляду, — заради чогось, у чому самі ще не розібралися. Ми три тижні возимо звідси обладнання, дитино. Апаратуру, метали, все, що можна продати. Хтось із наших людей у місті пронюхав, що тут, у покинутому НДІ, повний підвал техніки, якій уже пів століття, і ціна на кольоровий метал зараз, знаєш, непогана.
Він зробив крок ближче, і Макс побачив у його очах не жадібність, а щось складніше — той специфічний блиск людини, яка втратила надто багато, щоб боятися ще чогось, і саме тому здатна на найнебезпечніші дурниці.
— А потім ми знайшли оце, — Батя торкнувся пальцем краю дерев'яного кільця, і Максу здалося, що деревина під його дотиком здригнулась, ледь помітно, як шкіра тварини, яку торкнулася муха. — І зрозуміли, що знайшли щось більше за кольоровий метал.
— Не чіпайте це, — сказав Макс різкіше, ніж збирався. — Ви не розумієте, з чим граєтесь.
— То поясни мені, розумний, — Батя розвернувся до нього, і в голосі з'явилась крижана нотка, — звідки ти сам щойно вийшов, якщо не звідси. Одягнений так, ніби щойно з бійки. Пахнеш димом і чимось паленим, чого я не можу впізнати. І дівчина твоя тримає в кишені ніж так, наче щойно ним когось різала.
Клин за його спиною нервово переступив з ноги на ногу, і автомат у його руках знову піднявся на кілька сантиметрів.
— Батю, може, просто заберемо в них те, що є, і хай ідуть, — сказав він. — Мені це все не подобається. Ми сюди за міддю прийшли, а не за... — він махнув рукою в бік кільця, не знаходячи слова.
— Ніхто нікуди не піде, — відповів Батя, не підвищуючи голосу, і саме через це його слова прозвучали важче, ніж якби він закричав. — Поки ці двоє не розкажуть мені, що це за штука і як вона працює. Бо якщо вона робить те, що я думаю, вона варта більше, ніж усе, що ми звідси вивезли за три тижні, разом узяте.
Він дістав з кобури пістолет — буденно, без різких рухів, як людина, що робить це не вперше і не соромиться цього факту, — і поклав його на стіл поруч з мапою, не наставляючи на них, але й не ховаючи.
— У нас є час до ранку, — сказав він. — І я нікуди не поспішаю.
Десь позаду, у темному коридорі, що вів углиб підвалу, куди ліхтарики ще не діставали, почувся тихий, металевий скрип — ніби хтось, чи щось, дуже обережно зрушив з місця важкий, давно нерухомий предмет.
Клин рвучко розвернувся, наводячи автомат у темряву.
— Хто там ще є, — прошепотів він, і вперше за весь цей час у його голосі не лишилось нічого, крім щирого, неприкритого страху. — Батю, скажи мені, що це хтось із наших.