1

Олександра  помирала важко. Її запущений рак вже не залишав жодного шансу на порятунок. Перед смертю вона довго мучилася, не дозволяючи робити собі знеболювальні уколи. 
— Я хочу ще трохи побути у свідомості на цьому світі, — тихо, майже пошепки говорила вона. 
Поруч,біля її ліжка,  були чоловік Олег та  маленький  Максим.  
Синові виповнилося лише сім років.  
Так, Олег ухвалив непросте рішення — дозволити хлопчикові побути поруч із помираючою  мамою. Його присутність давала Олександрі  сили боротися. Але хвороба перемагала. Всі чекали на диво. Але його не було.  І хоч душі її рідних людей щосили молили небо про її здоров’я, воно було невблаганним, та кликало до себе. 
— Я кохаю  вас, мої рідні… 
Це були її останні слова. Які ледь можливо було розчути. Після них Олександра  впала в безпам'ятство. 
«Я дуже винна перед вами. Олеже, бережи Максимка. Він…» 
І Олександри  не стало. 
— Мама заснула, — сказав Олег синові. — Ходімо, не будемо її турбувати. 
А в самого очі застилали мимовільні сльози. Він розумів, що кохана дружина заснула назавжди.  
— Тату, не обманюй мене. Мама померла. Я чув, що ти сказав лікарю. 
Максимко міцно стиснув руку батька. 
— Ніколи більше не обманюй мене. Чуєш? Я вже дорослий. Я все розумію. А на очах у хлопчика були сльози. Він намагався не плакати, бути сильним, але зусиль волі вже не вистачало. І він дуже міцно тримав татову руку. Єдине що зараз було у нього у цьому світі.  
— Не буду, сину. Не буду. Олег і сам був на межі нервового зриву. Йому хотілося просто впасти на підлогу, і щось кричати. Але він стримувався. Він не міг травмувати сина своєю неадекватною поведінкою. І тримався. Тримався з останніх сил.  
- Ось ми й залишилися самі… Він зміг видушити це з себе, майже спокійним тоном. І трохи сильніше стиснув теплу долоньку сина.  
Тепер Олег думав, де взяти гроші на гідні похорони. Ці думки відволікали від трагедії. Відволікали своєю банальністю, і навіть, як вдавалося Олегу – цинічністю. Але це допомагало тримати себе у руках.  
Олександра  хворіла понад два роки, і за цей час Олег набрав чимало боргів. Навіть квартира перебувала в заставі банку. Та все ж він наважився зателефонувати своєму начальникові. 
— Я щиро співчуваю, — сказав Андрій Юрійович, дізнавшись сумну новину. — Можеш узяти три дні за власний рахунок. І ще… Я дам тобі грошей із фонду взаємодопомоги. Додам і від себе. Зроби все, як належить. 
Олександра2, поки була здорова, як і її чоловік, працювала економісткою. Саме на роботі вони й познайомилися. Це сталося на корпоративі з нагоди ювілею фірми. А потім вони десять років вони прожили разом. 
На похорон прийшло небагато людей. І вже за пів години на місці свіжо засипаної  могили стояв дерев'яний хрест, прикрашений вінками. 
— Тримайся, Олеже, Бог дав – Бог узяв — брат Євген обійняв його за плечі. — Сашу вже не повернеш, а тобі ще сина виховувати. 
Максимко був не по роках кмітливим і вже все розумів. Від батька сьогодні він не відходив ні на крок.  
Батько із сином повернулися до спорожнілої квартири, де все нагадувало про маму. 
— Будемо вечеряти? Максе, ти голодний? — Запитав Олег. 
Йому потрібно було чимось себе зайняти. 
— Не хочу. 
Максим сидів у кріслі та мляво  перегортав якусь книжку. 
— Мами не вистачає… 
— Дуже не вистачає. Але жити потрібно. Ми завжди її пам'ятатимемо. Вона залишиться у наших серцях. 
Тієї ночі батько й син спали разом. Олег міцно притискав хлопчика до себе. Так, неначе боявся загубити ще й його.  
Вранці Максимко пішов до школи, а Олег знову не знав, чим себе зайняти. Він почав наводити  лад у квартирі, розкладати  усі речі по місцях. Лише те що належало Олександрі не чіпав -  залишив там, де воно є. іі зубну щітку. Її косметичку. Навіть халат що висів у ванній кімнаті. Олег вирішив залишити все як є.  
Йому здавалося, що Саша досі тут, у квартирі. Ще трохи — і вона, усміхаючись, вийде з кухні та скаже: 
«Родино, ходімо обідати!» 
Так минув тиждень. Олег поступово змирився з утратою. До нього переїхала теща, Людмила Леонідівна. Рік тому вона сама поховала чоловіка, і їй було самотньо у спорожнілій квартирі. 
— Не хочу, щоб онук ріс без нагляду, — говорила вона. — Жінка в домі обов'язково потрібна. 
Одного вихідного дня бабуся з онуком пішли гуляти, а Олег вирішив побути на самоті. 
Від дня смерті дружини він замкнувся в собі, став мовчазним і тихим.  
Його погляд упав на комод, де зберігалися речі покійної дружини. 
Олег підвівся з крісла й рішуче висунув верхню шухляду. Відкрив скриньку з її прикрасами. Там залишилося небагато. Більшість коштовностей ще за її життя довелося здати до ломбарду. 
Олег узяв у руку срібну брошку з бірюзою. Він подарував її дружині на п'яту річницю їхнього спільного життя. 
Він поринув у спогади:  
Тоді він довго та прискіпливо вибирав подарунок, навіть викликавши роздратування у продавчині ювелірного відділу. Грошей було небагато, але хотілося придбати щось таке, від чого дружина була б у захваті. 
Олегові дуже подобався радісний блиск у її очах. 
І тоді йому це вдалося. 
Відкривши рожеву оксамитову коробочку, Саша аж підстрибнула від радості. 
— Яка мила штучка! Олеже – дякую мій любий. Ти просто диво! Ця брошка чудово пасуватиме до моєї вечірньої сукні! 
У скриньці ще лежав срібний ланцюжок із кулоном. Лазурит, у оправі з  маленьких  квіточок, здавався шматочком неба. 
«Цей камінь так пасував до її очей», — подумав Олег. Тяжко зітхнув. 
І знову накотила хвиля туги. 
У наступній шухляді лежали різні важливі та не зовсім папери. А ще старий, пошарпаний щоденник, у який Саша записувала свої потаємні думки та бажання. 
Вона була романтичною натурою  -  вірила, що записані бажання здійснюються частіше. 
— Ти читаєш їх, і вони поступово проростають у твоїй свідомості, — говорила вона Олегові. — А потім матеріалізуються. 
Олег не став читати записи. Перед очима все пливло. 
Щоденник пахнув парфумами. Її парфумами. Легкий аромат весняних конвалій із ледь відчутним запахом ранкової роси. 
Олег із задоволенням вдихнув знайомий аромат. 
Обкладинка щоденника трохи розійшлася, і з-під неї визирнув куточок білого паперу. Олег потягнув за нього й витягнув захований конверт. Усередині щось було. 
— Олеже, ти вдома? Ми повернулися! 
Вхідні двері відчинилися. 
— Тату, ми були в зоопарку! Там такі мавпенята! — радісно ділився враженнями Максим. — А ще ми з бабусею зайшли до магазину  -  купили ковбаси та тістечок. 
— Олеже, ти знову сумуєш за Сашею? — Людмила Леонідівна трохи докірливо подивилася на зятя. — Вже час змиритися з тим, що її з нами немає, і жити далі. Заради Максима. 
— Я живу, — тихо відповів Олег. 
Він усе ще перебував у якомусь напівсні. 
— Живу роботою, вами... 
— Неповним життям ти живеш. Не отримуєш від нього радості. А якщо й далі зациклюватимешся на минулому, сам зів'янеш, як квітка. Я теж кохала свого Костю, тому розумію тебе. 
Теща обійняла Олега за плечі. 
— Життя триває, юначе.  І, можливо, їм там навіть краще, ніж нам тут. 
— Можливо, — Олег майже силоміць струсив із себе залишки спогадів. — Що в нас буде на обід? Максе, ви з бабусею разом готуватимете? 
— Так! Я наріжу ковбасу! 
Максимові подобалося бути корисним. 
— А потім зваримо супчик із куркою та  усі разом його їстимемо. Ти це хотів сказати? А ще залучимо тата чистити картоплю. Правда ж? — Людмила Леонідівна намагалася розворушити Олега. 
— Із задоволенням приєднаюся до вашої компанії, — нарешті підвівся з улюбленого крісла Олег. 
Усі разом швидко взялися до приготування їжі, і невдовзі Людмила Леонідівна вже розливала по тарілках смачний гарячий суп. 
Потім усі разом робили уроки. Максим, який уже досить побіжно читав, розглядав із батьком книжку казок, вибираючи, яку саме хоче почути перед сном. 
Нарешті настав пізній вечір. 
Після вечері Людмила Леонідівна сіла за в'язання. Вона поспішала до настання морозів зв'язати онукові светр. Дуже теплий, подвійної в'язки, і обов'язково із закритою горловиною. 
Вона в'язала його вечорами вже п'ятий день. 
Олег, вкладаючи сина спати, прочитав йому казку. Це був обов'язковий щоденний ритуал. 
Переконавшись, що Максимко заснув, він тихенько, навшпиньки пройшов до своєї кімнати. 
Білий конверт. 
— А я ж зовсім про нього забув… 
Олег простягнув руку до комода. Конверт був запечатаний. 
Він розкрив його та  побачив аркуш паперу, списаний красивим почерком дружини. 
«Якщо ти читаєш цього листа, значить, мене вже немає поруч із вами», — писала Саша. — «Інакше ти ніколи не наважився б зазирнути до мого щоденника». 
Олег здогадався, що лист був написаний у ті останні дні, коли вона ще перебувала вдома, але діагноз уже був відомий. 
Йому стало нестерпно боляче. Та він змусив себе читати далі. 
«Я пішла від вас, але завжди буду згори наглядати за вами. Будьте хорошими хлопчиками. Ви завжди були сенсом мого життя. 
Я була щаслива, знаючи, що маю близьких людей, які будуть зі мною до самого кінця». 
Олег читав, а сльози самі собою капали з його очей. Йому хотілося кричати від безсилля. 
«Пам'ятаєш наше весілля? Тоді ти сказав, що тільки смерть розлучить нас. Так і сталося. 
І прошу тебе, Олеже, не заганяй себе в депресію. Я знаю, як тобі буде погано без мене. Пам'ятай про сина. Максим повинен вирости освіченим, розумним хлопчиком. Ти відповідаєш переді мною за його долю. 
Я поклала за обкладинку щоденника банківську картку. На ній гроші, які заповів мені перед смертю мій батько. Сума досить значна. 
Я не хочу, щоб ці гроші пішли на моє лікування. Через мою невиліковну хворобу ти й так нажив собі чимало проблем. 
Будьте щасливі. Я завжди з 
вами. 
Ніжно цілую й обіймаю. 
Твоя Олександра». 
Олег безсилим жестом відклав листа. У очах стояли сльози.  
— Вона вже тоді знала, що скоро помре. І нічого мені не сказала… А може, ці гроші врятували б їй життя… Що ж вона наробила…  
Олег зняв зі щоденника обкладинку. Там і справді лежала банківська картка. 
На ній був написаний  PIN-код. Чотири цифри. Рік народження Максима. 
Олег підвівся, знайшов у тому ж комоді давно забуту пачку сигарет. Тихенько прокрався на балкон, і свіже осіннє повітря, поривом вітру, допомогло йому розчинити двері. 
Олег запалив. 
До цього його останньою сигаретою була та, яку він викурив із друзями перед весіллям. 
— Синку, щось сталося? 
До нього на балкон тихенько вийшла Людмила Леонідівна. 
— Там, у моїй кімнаті, лист. Саша написала його перед смертю. Я випадково знайшов. Прочитайте. 
— Вона знала, що помре… Але завжди житиме в наших серцях. Олеже, знайди в собі сили жити. Заради Максима. Ти сильний, ти зможеш. 
— Так… 
Олег клацнув пальцями й викинув сигарету. 
«Пробач мені за хвилинну слабкість», — подумки сказав він Саші. — «Не хвилюйся за сина. Я зроблю для нього все». 
Тієї ночі Олег спав спокійно. 
Йому снилася дружина. І вони були щасливі разом, такими ж, як за життя.