Лист із присмаком кави

Ти не знаєш мого імені й, напевно, навіть не пам’ятаєш, бо ніколи не звертаєш на мене уваги. Ти завжди дивишся на місто, що пролітає повз, така серйозна й зосереджена. Може, для тебе я – порожнє місце, тому ніяк не можу наважитись заговорити із тобою. 

Але щоранку я прокидаюся, йду довгою вулицею на зупинку, чекаю на великий жовтий автобус, і сідаю поруч. Ти, як завжди, сидиш біля вікна, закутавшись у плетений малиновий шарфик, вдивляєшся у місто, спостерігаючи за машинами, що вічно кудись поспішають, багатоповерхівками й поодинокими деревами, які пролітають за вікном. У твоїх вухах завжди навушники, а в руках ти стискаєш жовту термочашку, із якої маленькими ковточками п’єш каву. Від тебе завжди пахне кавою та корицею.
Раніше я терпіти не міг цей напій, проте тепер полюбив його гіркуватий смак, змішаний із п’янким ароматом кориці. І тому п’ю його щоранку й згадую про тебе, твої довгі каштанові кучері, якими завжди любююсь, сидячи поруч із тобою. І так інколи хочеться до них доторкнутись, відчути їх лоскіт на своїх пальцях… Але боюсь, що ти мене проігноруєш, хоч ти й ніколи не дивишся на мене. Сум на мить охоплює душу… Та все ж я й далі спостерігаю за кожним твоїм рухом, кожним поглядом, стискаючи у руках жовту термочашку, таку ж, як у тебе.
Зупиняється автобус – і я підводжуся, беру свій рюкзак. Ти теж встаєш, і тоді ми на мить зустрічаємося поглядами. Деколи мені здається, що у твоїх глибоких синіх очах можна потонути, немов у бурхливому морі.

Ти першою виходиш із автобуса і йдеш у бік своєї школи, а я – у протилежний, до своєї. Наші шляхи розходяться. І може, ніколи не зійдуться… І знову печаль…
Можливо, якби ми вчилися разом, я б сміливіше заговорив до тебе, однак ти ще щільніше замотуєшся у малиновий шарфик і йдеш геть, залишаючи по собі запах кави з корицею. Якби я знав твоє ім’я, то, можливо, заговорив би із тобою, чи, може, пошепки промовляв би його, насолоджуючись тим, який присмак воно залишає на язиці. Але твоє ім’я для мене – загадка, як і ти сама.
Я знову сиджу поруч з тобою і тримаю згорнутий учетверо аркуш паперу. І жовту термочашку з кавою зі смаком кориці… Напевно, у моїй несміливості винна жовта філіжанка?.. Сьогодні ж купую червоне горнятко! Та це буде аж після уроків…
А зараз у серці – надія, що ти бодай глянеш у мій бік чи витягнеш із вух навушники.
Я намагався до тебе заговорити, але ти завжди дивишся у вікно і слухаєш свою музику. Можливо, саме сьогодні я віддам тобі цей аркуш, а ти прочитаєш усе, про що я думаю і бодай вітатимешся зі мною. Може, у нас з тобою багато чого спільного. Цікаво, яку музику ти зазвичай слухаєш? Я завжди уявляю, що у твоїх навушниках грає якась класична соната Бетховена чи реквієм Моцарта, або ж довга мелодія, під яку співає ніжний жіночий голос… 
Та знову ти швидко виходиш із автобуса, а я поспішаю за тобою. Мій лист так і залишається у руці, до того ж на ньому краплини кави, пролитої із уже надщербленої філіжанки. Тепер обов’язково її поміняю! Та лист не буду переписувати. У ньому початок моїх почуттів до тебе, чарівна незнайомко у в’язаному малиновому шарфі. Може, колись я наважуся вручити тобі своє послання і ти заговориш зі мною?!.