Відповідь

Розділ 10

Минуло вісім місяців.

Абрикос біля паркану розквітнув у середині квітня, раптом, за одну ніч, ніби хтось розсипав по гілках пригорщу снігу. Я побачила його з вікна майстерні, коли ранковий туман ще лежав над дахами, і довго стояла, не вмикаючи світла.

Дядько Михайло пережив зиму. Він сидів на лавці під горіхом щоранку, з чашкою чаю й газетою, і гукав мене через паркан, коли я йшла на роботу: «Орисю, ти вже снідала?» Ніби в цьому була найважливіша справа світу. Серце тримало, лікарі казали «обережно», але він усміхався так, як люди усміхаються після тривалої зими.

Мама прийшла до мене ще в січні, з яблучним пирогом, і мовчки поставила його на стіл. Ми сиділи довго, і вона не просила пробачення, бо знала, що слова тут нічого не вирішують. Я сказала: «Я ще не пробачила тобі повністю, мамо. Але я готова приходити». Вона заплакала й кивнула. Тепер я заходжу до неї щонеділі. Часом ми розмовляємо про Данила, і вона вже не здригається, коли я вимовляю його ім'я.

З Романом ми зустрілися випадково, у книгарні на площі, у лютому. Він стояв біля полиці з історичними романами, як і раніше. Побачив мене й завмер, а потім усміхнувся. Не гірко, не з викликом, а так, як усміхаються людям, до яких ставляться з теплом на відстані.

— Сьогодні, — сказав він, і я зрозуміла, про що він.

— Сьогодні, — відповіла я.

Більше ми нічого не говорили. Але в тому коротенькому слові вмістилося все, що мало бути сказано.

Данило поїхав у березні. Не назавжди: треба було закрити справи в Канаді, продати квартиру, звільнитися з роботи. «Два місяці, — сказав він на вокзалі, тримаючи мене за обидві руки. — Тільки два». Я не просила його не їхати й не питала, чи повернеться. Він поцілував мене в чоло, так, що я відчула це аж у п'ятах, і сів у потяг.

Вечорами він дзвонив. Ми розмовляли годинами про все й ні про що: про його нову нескладну книжку, яку він склеїв сам, про мій новий замовлений заповіт XVIII століття, про те, що в нього там уже цвітуть вишні, а в мене ще тільки абрикос.

Але цього вечора я не чекала дзвінка. Я сіла за стіл у майстерні, дістала чистий аркуш, вицвілий блакитний чорнильний олівець, який колись давно подарував мені тато, і почала писати.

Не повідомлення. Не електронний лист. Справжній лист, тією рукою, якою пишуть, коли слова мусять мати вагу.

Я писала довго. Спершу про те, як відчувала себе в день, коли знайшла його лист. Потім про маму, про Романа, про зиму. Про те, як без нього в майстерні було гучно й порожньо водночас. Про абрикос, який розквітнув раніше за всі прогнози, ніби поспішав до нього.

Я писала про те, чого не сказала десять років тому. А наприкінці, там, де в нього стояла адреса, я залишила порожнє місце, бо цього разу не мала куди надсилати. Він скоро буде тут. Лист я віддам у руки.

Потім згорнула його вчетверо, по тих самих згинах, що й той давній аркуш, і поклала між сторінками збірки віршів, щойно відреставрованої. Корінець рівний, застібка нова. Самі вірші з нього я могла б назвати за пам'яттю, але вони тепер не потрібні. Головне вже лежало між ними.

За вікном останні відблиски вечора гасли на пелюстках абрикоса. Десь далеко проїхала машина, і на мить мені здалося, що вона зупиниться біля нашого двору.

Не зупинилася. Але я знала: скоро зупиниться.

Я написала йому відповідь через десять років і вісім місяців.

Не одне слово, як він просив тоді. Багато. Але перше з них було те, на яке він чекав.

Кінець

Ось і кінець історії. Якщо вам сподобалася моя творчіть, підписуйтесь і слідкуйте за оновленнями. Буде багато цікавого!