Не сьогодні

Розділ 9

Данило прийшов до майстерні на третій день, зранку, з тією самою книжкою у руках. Корінець він обережно підтримував долонею, як тримають пташеня.

— Тато каже, ти її врятуєш, — сказав він замість привітання. — Я сказав, що я врятую сам. Тільки не знаю як.

— Ти ніколи не вмів, — сказала я. Не стрималась і посміхнулась.

— Я знаю. У листі так і написано.

Він був у простій сорочці з закоченими рукавами, і я раптом побачила на його лівому зап'ясті шрам, якого раніше не було. Не спитала. Це були десять років, яких я не знала.

Я посадила його за стіл, поклала перед ним пензлик, клей, смужки тонкого японського паперу.

— Дивись. Сторінку не тягнеш, а кладеш. Клею стільки, щоб ледь вологе. Надто мокро, і папір попливе.

Він спробував. Перша смужка зморщилась, друга лягла криво. Третю я поправила, торкнувшись його пальців, і ми обоє завмерли на мить, а потім продовжили так, ніби нічого не було.

Ми працювали мовчки годину. Це була найкраща тиша за останній тиждень: не така, що закриває людей одне від одного, а така, що лишає місце для обох.

— Я залишаюсь, — сказав він раптом, дивлячись на сторінку. — Принаймні на кілька місяців. У тата серце. Лікарі кажуть, що йому не можна бути самому.

— Мені дуже шкода.

— Не через тебе, Орисю. — Він підвів очі. — Я хочу, щоб ти це знала. Якби я залишався через тебе, це було б нечесно. Я залишаюсь через нього. Але… — Він поклав пензлик. — Я не скажу, що це не через тебе теж. Бо це була б брехня.

Він говорив так просто, що я знову відчула, як щось рухається в мені, наче крига на річці у березні.

— Мені потрібно поговорити з Романом, — сказала я. — Не тому, що ти тут. А тому, що я вже знаю відповідь. Знала, мабуть, ще на кухні.

Данило нічого не відповів. Тільки кивнув.

Роман зустрівся зі мною в парку, на лавці біля старого фонтана, який не працював уже років п'ять. Він приніс два стаканчики кави, мою, з молоком, поставив поруч, не питаючи.

— Не кажи нічого, — сказав він. — Я бачу по тобі.

— Ромо…

— Дай мені сказати. Мені треба це вимовити, щоб було чесно. — Він відпив каву. — Я знав ще на кухні. Тієї ночі, коли побачив тебе біля листа. Ти дивилась на нього так, як ніколи не дивилась на мене. Не з любов'ю, може, ще ні. Але з якоюсь… відкритістю. Я такого не бачив у тебе три роки.

— Ти найкраща людина, яку я знаю.

— Знаю. Це не допомагає. — Він ледь усміхнувся. — Навіть гірше, правда?

Я зняла обручку. Вона не хотіла злазити, тримала палець, і я мусила крутити її, поки не зняла. Поклала її на його долоню. Він стиснув пальці, не дивлячись.

— Тобі, мабуть, хотілося б, щоб я сказав, що все гаразд, — промовив він. — Не скажу. Мені боляче, Орисю. По-справжньому. І я не зроблю вигляд, що ні.

— Мені теж боляче.

— Я знаю. Ми обоє зробили все правильно, а нікому не стало легше. Так буває.

Ми посиділи ще трохи, не розмовляючи. Над нами шелестіли голі гілки лип, на яких уже набрякали бруньки.

— Одного дня я зможу тобі усміхнутись, — сказав він нарешті, вставаючи. — Щиро, без гіркоти. Але не сьогодні.

Це «не сьогодні» боляче відгукнулось у мені, але цього разу я не заплакала. Лише кивнула, і він пішов алеєю, вдягаючи шарф, зсутулений, але рівний. Я дивилась йому вслід, поки він не зник за поворотом.