Половина відповіді

Розділ 8

Роман сидів у машині з вимкненим двигуном, поклавши руки на кермо, і дивився на освітлене вікно в Даниловій хаті. Я сіла поруч. У салоні пахло його лосьйоном і холодною шкірою сидінь.

— Ну як? — спитав він, не повертаючи голови.

Я розповіла все: про Галин лист, про сережки, про десять років, украдених з добрих намірів. Він слухав, не перебиваючи. Коли я замовкла, довго мовчав, а потім тихо сказав:

— Знаєш, що дивно? Я не можу на них сердитися. Ні на твою маму, ні на його. Це, мабуть, найгірше. Було б легше, якби хтось один був винен.

— Так.

— Я поставлю тобі одне питання, Орисю. Одне. І ти відповіси так, як обіцяла, без м'якості.

— Питай.

Він нарешті обернувся. У світлі ліхтаря його обличчя здавалося старшим, ніж учора.

— Якби цього листа не було, ти б завтра прокинулась поруч зі мною й була б щаслива?

Я могла сказати «так». Це було б зручно, і він, можливо, навіть повірив би. Але я дивилася на людину, яка три роки мовчала поруч, бо боялася почути правду, і вона заслуговувала чесності більше за будь-кого на світі.

— Я була б спокійна, — сказала я.

— Це не те саме.

— Ні. Не те саме.

Він кивнув. Спокійно, майже діловито, ніби отримав результат аналізу, якого чекав.

— Ось і половина відповіді, — сказав він. — А тепер слухай. Я не хочу, щоб ти пішла від мене тільки тому, що з'явився він. Це було б нечесно щодо нас трьох. Але й залишатися через жалість до мене теж не треба. Ти розумієш різницю?

— Розумію.

— Тоді візьми час. Тиждень. Я поживу у брата. Не тому, що йду від тебе, а тому, що поруч зі мною ти будеш вирішувати про мене, а не про себе.

Я хотіла щось сказати, але в горлі стояв клубок. Він простягнув руку й обережно, двома пальцями, торкнувся моєї щоки.

— Іди додому, — сказав він. — Я заберу речі завтра, поки ти на роботі.

Я вийшла з машини. Вітер ударив у лице, прохолодний, пахнучий весною, що ледь прокидалась. Я пішла по тротуару, не обертаючись, бо знала: якщо озирнуся, не витримаю.