Шкатулка

Розділ 7

Данило приїхав у понеділок увечері, хоч я просила його не поспішати.

Я побачила з вікна, як до сусіднього двору під'їхало таксі. З нього вийшов чоловік із єдиною сумкою через плече й спинився біля воріт, наче не вірив, що вони все ще на тому самому місці. Він став ширшим у плечах і трохи сутулим, як люди, що багато працюють руками. Але тепер я знала, як він завалює літеру «д», і мені здавалося, що та сама недбалість була в його ході.

У мене все тремтіло. Два дні ми з Романом жили, як двоє вихованих сусідів: чемно, обережно, не торкаючись. Він спав у вітальні. Я не казала, що Данило їде, але він і так це знав.

— Іди, — сказав він, коли я стала біля дверей і довго не вдягала куртку. — Я поїду з тобою до хвіртки й почекаю в машині.

— Ти не мусиш чекати.

— Орисю, дозволь мені хоч це.

Двір дядька Михайла я знала напам'ять: криве ґанкове віконечко, лавка під горіхом, облуплена синя фарба на дверях. Тільки абрикос стояв без листя, чорний на тлі сутінків. Тут нічого не змінилося за десять років, окрім людей.

Данило сидів на ґанку поруч з батьком. Коли я відчинила хвіртку, він підвівся так різко, що дядько Михайло подивився на нього знизу вгору й ледь усміхнувся.

Ми зупинилися за три кроки одне від одного.

— Привіт, — сказала я.

— Привіт.

Він мав сивину на скронях, якої я не могла пояснити. Тридцять два, як і мені, а сивина є. Очі ті самі, сірі, з теплим краєм. Він дивився на мене так, наче боявся, що я зникну, якщо кліпне.

— Ти схудла, — сказав він.

— Ти постарів.

Він засміявся. Коротко, хрипко, і це зламало щось між нами. Я не підійшла обійняти його, і він не підійшов. Але повітря стало легшим.

— Заходьте в хату, — сказав дядько Михайло. — Мені є що вам показати.

На кухонному столі лежала стара шкатулка з-під цукерок, із вицвілою картинкою вежі. У таких тітка Галя тримала нитки.

— Я знайшов її позавчора, — сказав дядько Михайло. — Після того, як ти пішла від мене, Орисю, я не міг заснути. Ходив по хаті, торкався речей. І подумав: Галя казала про книжку, але не казала, чому. Мусило бути ще щось.

Він відкрив кришку. Зверху лежали котушки, голки, зламаний наперсток. А на дні, під шматком сукна, був складений вчетверо аркуш у клітинку, вирваний із шкільного зошита.

— Це її почерк, — тихо сказав Данило. — Мамин.

Дядько Михайло підсунув аркуш мені.

— Вона писала це тобі, Орисю. Але, мабуть, так і не наважилася віддати.

Я розгорнула. Почерк був акуратний, шкільний, з нахилом вправо. Таким пишуть люди, що все життя переписували рецепти й виписували рахунки.

«Орисю, дитино.

Якщо ти читаєш це, значить, я таки знайшла сили, чи то Михайло знайшов. Мені соромно писати, бо я вчинила з тобою погано. Я візьму на себе всю провину, бо вона моя й нічия більше.

Тієї весни, у четвер, я зайшла до твоєї майстерні поставити тобі банку варення: ти тоді схудла від турбот. Тебе не було. А на підвіконні лежала книжка з віршами, яку я пізнала, бо давала її синові ще в школі. З неї виглядав аркуш.

Я прочитала. Мені не стати чесною більше, ніж у цьому листі: я прочитала його стоячи, і руки в мене тремтіли.

Данило їхав вчитися за гроші, які ми з Михайлом збирали п'ять років. Я продала мамині сережки. Я боялася, що якщо ти йому напишеш, він кине все й повернеться. Я знала свого сина: він такий. І подумала: нехай він закінчить, нехай стане на ноги, а тоді вони самі знайдуть одне одного, якщо це справжнє.

Я хотіла віддати тобі книжку за рік. Потім за два. А потім уже не знала, як подивитись тобі в очі. Усі ці роки ти ходила повз наш паркан, усміхалася мені, носила пиріжки до Різдва, а я мовчала.

Прости мене, дитино. Я була дурна й переляканa. Я думала, що рятую сина, а вкрала у вас обох роки.

Не гнівайся на Михайла. Він нічого не знав.

Галина».

Я дочитала й поклала аркуш на стіл. Кухня була дуже тиха, тільки годинник на стіні цокав, ніби рахував щось своє.

— Мамо, — прошепотів Данило, і голос у нього зламався. Він затулив лице долонею.

Дядько Михайло поклав йому руку на плече. Старі вузлуваті пальці. Він теж плакав, нечутно, по-чоловічому, ніби просто в нього сльозилися очі від диму.

А я, дивна річ, не відчувала гніву. Дві матері в одному дворі, одна хворого чоловіка боялася залишитися сама, друга боялася втратити сина. Кожна по-своєму вирішила за нас. І жодна не була лиходійкою, лише двома жінками, які надто сильно любили й надто мало довіряли.

— Данило, — сказала я, коли він трохи заспокоївся. — Ти знав про ці гроші? Про сережки?

— Ні. — Він витер лице рукавом. — Я думав, це стипендія.

— Вона мала рацію в одному, — сказала я. — Ти б повернувся.

— Повернувся б.

Це «повернувся б» прозвучало так просто й остаточно, що в мене щось стислося під ребрами.

Він підвів очі.

— Орисю, я не приїхав просити тебе кинути все. Я приїхав сказати, що не засуджую тебе. Ти вийшла заміж, ти жила. Ти мала право. Я тільки… — Він сковтнув. — Я лише не хочу, щоб ти ще раз вибрала тишу через страх. Хоч би що ти обрала.

Він сказав це тихо, і я зрозуміла, що він не знає, як ці слова відлунюють у мені: «вибрала тишу». Він ніяк не міг почути їх від Романа. Але саме так Роман сказав на кухні. Тут щось співпадало, як у добре зшитій книжці, коли всі сторінки раптом лягають по місцях.

Його погляд упав на мою руку, на обручку, яку я ще не навчилась не помічати.

Він нічого не сказав. Відвів очі.

Телефон у кишені тихо дзенькнув. Одне повідомлення від Романа:

«Я під хвірткою. Не поспішай. Але, Орисю, вирішуй».

Я прочитала його двічі. За вікном, у темряві, голі гілки абрикоса погойдувалися на вітрі, і здавалося, що вони хочуть щось сказати.