Галя

Розділ 6

Вранці я зібралася за п'ять хвилин. Умилася холодною водою, натягла першу-ліпшу сукню й вийшла в передпокій, де вже стояв Роман, одягнений, із ключами від машини в руці.

— Я не питатиму, що ти вирішила, — сказав він. — Просто відвезу.

— Ромо, ти не мусиш.

— Мушу. Ти за ніч не стулила очей, і я не хочу, щоб ти сіла за кермо в такому стані. — Він відчинив двері. — Я почекаю в машині. Скільки треба.

Дорогою ми мовчали. Місто прокидалося повільно, з недільною лінню: по двориках шаркали мітли, з відчиненого вікна пахло смаженими млинцями. Усе виглядало так нормально, що це майже ображало.

Роман зупинив машину біля маминої хвіртки й не заглушив двигун.

— Орисю, — сказав він, коли я взялася за ручку дверей. — Що б вона не сказала, вона твоя мама.

— Я пам'ятаю.

— Я це кажу не тобі. Я це собі кажу, щоб не пішов туди й не наговорив лишнього.

Я вперше за ранок усміхнулася.

Мама сиділа на кухні за столом, застеленим білою скатертиною, і чистила яблука. Для пирога. Вона завжди пекла в неділю, навіть коли не було кому їсти.

Вона не здивувалася, що я прийшла. Тільки глянула на мій одяг, на мої очі й відклала ніж.

— Не спала, — констатувала вона. — Сідай. Я чай поставлю.

— Мамо, не треба чаю.

— Тоді сядь просто так.

Я сіла. На підвіконні стояв горщик із геранню, який я бачила тут усе життя. Крізь вікно було видно сусідський паркан і абрикос, голий після зими, з одним листком, що ніяк не хотів падати.

— Мамо, — сказала я. — Мені потрібно спитати тебе одну річ. І я прошу тебе сказати правду. Хоч би якою вона була.

Вона склала руки на скатертині. Руки в неї були робочі, червоні, з тонкою білою смужкою від обручки, яку вона не знімала навіть через п'ять років після тата.

— Десять років тому, — повільно почала я, — ти працювала на пошті.

— Дев'ятнадцять років пропрацювала, ти ж знаєш.

— Дядько Михайло сказав, що Данило писав мені двічі. За рік після від'їзду. І відповіді не було.

Мама мовчала. Ніж лежав на скатертині, і тонка смужка яблучної шкірки звисала з нього, як стрічка.

— Мамо.

— Я думала, ти ніколи не спитаєш, — сказала вона дуже тихо.

Це було не зізнання. Це було щось гірше: полегшення. Я бачила, як у неї змінилося обличчя, наче з нього зняли тугу маску, яку носили надто довго.

— Тобто це правда.

— Орисю, дай мені сказати. Дай мені від початку, а тоді роби що хочеш, хоч вийди й не повертайся.

Я кивнула, бо не вірила своєму голосу.

— Твій тато тоді вже хворів, — заговорила мама. — Ти тоді не знала, ми не казали. Лікарі давали йому рік, два. Мені було сорок вісім, і я бачила, що ти на мені тримаєшся, на хаті, на нас обох. А тут приходить конверт із-за океану, з Данилового почерку. Я його одразу впізнала, ми ж із Галею… ми ж усе життя через паркан.

— І ти його заховала.

— Я поклала його в шухляду. Хотіла віддати наступного дня. Вирішила: хай полежить одну ніч. Потім ще одну. А потім прийшов другий, і я подумала: якщо вона прочитає, вона поїде. Побіжить до нього, на край світу. А я залишусь тут сама з хворим чоловіком і порожнім домом.

Вона підняла на мене очі. Вони були повні сліз, але вона не плакала, просто дивилася.

— Це підло, я знаю. Я кажу тобі, як є.

— Де вони зараз?

— Я спалила їх, коли тато помер. Не змогла дивитися. — Вона ковтнула. — Я не виправдовуюсь, доню. Просто так було.

Я сиділа й дивилась на неї, на жінку, яка навчила мене ходити, шити, не боятися темряви. На жінку, яка вчора плакала від щастя на моєму весіллі. Було відчуття, що в мене в грудях лежить камінь, і я не знаю, чи він важчий через гнів, чи через те, що гніву якраз не було.

— А перший лист? — спитала я нарешті. — Той, що він залишив у книжці, перед від'їздом?

Мама нахмурилась.

— Який перший?

— Той, що був у книжці з віршами. Данило залишив її на підвіконні в майстерні в день від'їзду. Лист був усередині.

— Орисю, — сказала мама повільно, і щось у її голосі змінилося, — я не бачила жодної книжки. Жодного листа до тих двох конвертів. Присягаюся тобі татовою пам'ятю.

Я знала, коли мама бреше. У неї при цьому завжди ледь тремтіла нижня губа. Зараз вона не тремтіла.

— Тоді хто?

Мама довго дивилася у вікно, на самотній листок на абрикосі. Потім сказала так тихо, що я ледве розчула:

— Тієї весни до твоєї майстерні заходила ще одна людина. Я бачила з городу, коли поралась коло грядок. У четвер, рано-вранці, ще ти не прокинулась.

— Хто?

— Галя. Данилова мати.