Голос із-за океану

Розділ 5

Я взяла слухавку на п'ятому дзвінку. Пальці були холодні й чужі, наче я тримала не телефон, а кригу.

— Алло.

У слухавці довго шуміло, ніби хтось дихав крізь воду. Потім голос, нижчий, ніж я пам'ятала, з легкою хрипотою, якої колись не було:

— Орисю?

Усе. Одне слово, моє ім'я, й десять років склалися, як віяло.

— Так, — сказала я, і голос зрадив мене на півслові.

— Це Данило.

— Я знаю.

Ми обоє замовкли. Я чула, як у нього за спиною проїхала машина, десь далеко завила сирена. Там була ніч. Тут вже світало.

— Тато написав мені учора, — сказав він нарешті. — Пізно ввечері. Двома реченнями. Що ти знайшла мою книжку і що… — він кашлянув. — Що ти вчора вийшла заміж. Орисю, пробач, я не маю права дзвонити. Я не знав, що казати, тому просто набрав.

— Ти не мусиш просити пробачення.

— Мушу. Я не знаю, що зараз у тебе в голові, і що там, за стіною. Може, ти спиш. Може, чоловік поруч. Я зараз покладу слухавку, якщо скажеш.

Я глянула на двері вітальні. За ними було тихо.

— Не клади, — сказала я.

Це вийшло якось надто швидко й надто щиро. Я прикусила губу.

— Добре, — відповів він, і в цьому «добре» було стільки полегшення, що мені стало боляче. — Тоді скажи мені одне. Ти отримала мій лист?

— Лише вчора.

— Вчора?

— Вранці. Перед… — Я не договорила. — Данилку, він лежав у книжці. Ту книжку принесли мені в реставрацію тиждень тому. Тато твій. Я не знала, що там щось є.

Мовчання в слухавці було таким довгим, що я подумала, зв'язок обірвався. Потім хрипко:

— Тобто ти не відповіла, бо не знала.

— Я не знала, що є на що відповідати.

— Боже, — прошепотів він. — Я десять років думав, що ти прочитала. І вирішила, що не варто.

— Данилку…

— Я писав тобі потім. Не лише того разу. — Він говорив швидко, наче боявся, що не встигне. — Я надіслав два листи через рік, коли вже не витримував. Нічого. І тоді я подумав: ну все, відповідь є, вона просто не хоче мені її писати. Зрозумів, змирився. Потім приїхали ще якісь люди, інша країна, робота. Усе якось закрутилося.

— Дядько Михайло казав, що ти писав двічі.

— Двічі. А перший лист, той, що в книжці, я залишив як мав поїхати вранці.

— Залишив де?

— У тебе. На підвіконні майстерні, там, де ти тримала старі збірки. Ти ще не прийшла, а я не хотів прощатися. Поклав книжку між вікном і вазоном, як ми колись робили, пам'ятаєш? Для обміну. І поїхав на автобус.

У мене зашуміло у вухах.

— Данило, — сказала я повільно. — Книжку принесли мені від твого батька. Тиждень тому. Він сказав, що вона твоя, що він знайшов її в домі.

— Тато?

— Так.

— Орисю, — голос його дуже змінився. — Я не залишав її в нас удома. Я залишив її в тебе. Це означає, що хтось забрав її з твого підвіконня десять років тому. І доніс до нашого дому. Або…

— Або що?

— Або хтось поклав її так, щоб її знайшла не ти.

Я відчула, як холод піднімається від ніг до горла.

Я згадала, як тоді, десять років тому, мама прибирала в моїй майстерні, поки я була в бібліотеці. Як вона завжди казала: «Дочко, ти розкидаєш речі, я лише наведу лад». Як одного разу з підвіконня зникла стара книжка, а мама махнула рукою: «Мабуть, ти сама кудись поклала».

Я ніколи про це не думала. Не було причин.

— Орисю? — тихо покликав Данило. — Ти тут?

— Тут.

— Я прилітаю завтра. Не за тиждень. Тато написав, що ти заплуталась, що Роман… що в тебе складно. Але я не можу чекати тиждень, не можу, чуєш?

— Не прилітай, — вирвалося в мене. Сама злякалась. — Не завтра. Мені треба час. Мені треба спершу поговорити з мамою.

— Ти думаєш, що це вона?

Я не відповіла. Не могла.

За спиною скрипнули двері вітальні. Я обернулася. Роман стояв на порозі, розтріпаний, у тій самій піжамі з зірочками. Він не підслуховував, я це зрозуміла за секунду: він просто прокинувся від голосів. Дивився на мене й телефон, затиснутий в долоні.

— Орисю? — знову прозвучало в слухавці. — З ким ти там?

Я закрила очі.

— Данилку, я передзвоню, — сказала я. — Обіцяю. Сьогодні ж.

І поклала слухавку раніше, ніж він встиг щось відповісти.