Ромашковий чай

Розділ 4

Я бачила, що він не кричатиме. Роман узагалі не вмів кричати. Коли він сердився, то ставав тихішим, ніби хтось повільно скручував у ньому гучність.

— Я не знаю, що ти думаєш, — сказала я.

— Що ти щойно виходила на сходи до чоловіка. Що на столі лежить лист із чужої країни. Що в першу ніч нашого шлюбу ти сидиш на кухні й не лягаєш до мене. — Він кивнув на аркуш. — Я прочитав його. Пробач. Він лежав відкритим, а ім'я було твоє.

Він говорив рівно, без докору. Від цього було ще гірше.

Я хотіла збрехати. Чесно кажучи, мені так хотілося збрехати, що аж язик зашерхнув: сказати, що це давня дурниця, лист від знайомого, який я знайшла випадково й не знала, що з ним робити. Усе це було б майже правдою. Але Роман стояв босий на холодній підлозі й чекав, а я вже одну брехню за сьогодні сказала.

— Я знайшла його сьогодні вранці, — сказала я. — Перед весіллям.

— До, — повторив він. Не запитав, а ніби переклав на мову, яку розумів. — Тобто ти знала, коли казала «згодна».

— Знала.

Він повільно кивнув. Потім відсунув стілець і сів навпроти, поклавши долоні на стіл, поруч із листом, але не торкаючись його.

— Дякую, що не збрехала, — сказав він.

І тоді я заплакала. Не гарно, не як у кіно, а некрасиво, з носом і гикавкою, затуляючись рукавом кофтини.

Він не кинувся мене втішати. Підвівся, поставив чайник, дістав дві чашки. Усе це робив повільно, ніби боявся розбудити когось у кухні. Я дивилась на його спину в піжамі з дурними синіми зірочками, яку подарувала йому мама на Новий рік, і думала, що ніколи не бачила нікого більш беззахисного.

— Чому ти не зупинилась? — запитав він, не обертаючись.

— Там було сорок людей. Мама плакала. Я думала, що скажу тобі після… що знайду слова, коли залишимося самі. — Я втерла лице. — Я злякалася.

— Мене?

— Ні. Себе.

Чайник засвистів. Роман вимкнув плиту, налив воду й поставив переді мною чашку. Моя була з ромашкою, я навіть не помітила, коли він запам'ятав, що я п'ю вночі.

— Я знав, що в тебе колись був хтось, — сказав він, сідаючи. — Не знав імені. Ти ніколи його не називала. Казала: «один знайомий із двору». Три роки, Орисю. Це не знайомий, це людина, яку так називають, коли не можна називати інакше.

— Ромо…

— Я не питав. Бо якби спитав, ти б розповіла. А я боявся тієї розповіді. — Він ледь усміхнувся, і ця усмішка була гіркішою за будь-які слова. — Виходить, ми обидва вибрали тишу.

Мені перехопило горло. Це були майже мої слова, з кінця весілля. Він не міг їх знати.

Я розповіла йому все, що було відомо мені: про книжку, яку принесли тиждень тому, про старого Михайла на сходах, про смерть тітки Галі й про людину, яка могла тримати листи.

— Хтось отримував їх десять років? — перепитав Роман. — Це ж не випадковість.

— Я не знаю хто.

— Але дізнаєшся.

— Данило приїде за тиждень.

Ім'я вперше пролунало на цій кухні вголос. Роман дивився на мене довго, і я не знала, що в його очах: ревнощі, біль чи просто втома.

— Тоді в нас тиждень, — сказав він.

— Ромо, я не знаю, чого я хочу.

— Це чесна відповідь. Я візьму її. — Він відкинувся на спинку стільця. — Тільки в мене є одне прохання. Не бреши мені. Навіть м'яко. Навіть щоб я менше страждав. Я переживу правду, а от добру брехню не переживу.

— Обіцяю.

— І ще. — Він підвівся й узяв свою чашку. — Я сьогодні ляжу у вітальні. Не тому, що я сердитий. А тому, що поруч із тобою я буду вдавати, що все гаразд, і ми обоє це відчуємо.

Він пішов. У дверях вітальні зупинився й, не обертаючись, додав:

— Лист добрий. Я це кажу не з ввічливості. Його писала людина, яка по-справжньому тебе любила.

Двері тихо причинилися.

Я просиділа на кухні до світанку. Чай захолов, ромашка осіла на дно чашки темними плямками. За вікном небо поволі ставало з чорного сірим, а потім рожевим, і двір під ним виглядав чужим: чистим, як після прання.

Конверт від старого Михайла лежав переді мною нерозкритий. Я не наважилася.

О шостій дванадцять телефон на столі завібрував. Екран спалахнув незнайомим номером з довгим міжнародним кодом. Він бився об стільницю, як маленьке серце, і не вгамовувався.

Я не знала цього номера. Але зздогадувалася, з якої він країни.

І, ще не взявши слухавку, я знала, хто дзвонить.