Гість

Розділ 3

Я не відчинила одразу. Стояла посеред кухні, притискаючи телефон до грудей, і слухала, як у спальні рівно дихає Роман.

Стукіт повторився: тихо, не наполегливо, так стукають люди, які звикли чекати.

Я навшпиньки підійшла до дверей, глянула у вічко й завмерла. У тьмяному світлі сходової клітки стояв старий у завеликому піджаку. Той самий, що вранці дивився на мене через паркан.

Я прочинила двері на ланцюжок.

— Дядьку Михайле?

— Прошу пробачити, Орисю, — сказав він майже пошепки. — Я знаю, що пізно. І що сьогодні не той день. Але іншого в мене може не бути.

Я зняла ланцюжок. Вийшла на сходи, тихо причинивши двері за собою, босоніж, у домашній кофтині поверх нічної сорочки. Ми стояли на майданчику, між мною й ним світила жовта лампочка, обліплена мошкою.

За десять років він постарів не на десять, а на всі двадцять. Ті самі руки, які колись лагодили нам з Данилом велосипеди, тепер тремтіли, і він ховав їх у кишені.

— Звідки ви знаєте, де я живу?

— Від твоєї матері. Вона сказала, що ви вже переїхали. — Він ледь усміхнувся. — Не розпитуй її, будь ласка. Не сьогодні.

Це «не сьогодні» зачепилося за мене, як гачок.

— Ви принесли ту книжку, — сказала я. — Ви знали, що там лист.

Він довго мовчав. Десь унизу грюкнули двері, пролунали чиїсь кроки й затихли.

— Я знав, що там щось є, — нарешті сказав він. — Не знав що. Це мені сказала моя дружина перед смертю. Просила: віднеси Орисі книжку, ту, що Данилова. Скажи, нехай вона сама побачить. Більше нічого не пояснила.

Я вхопилася за поруччя.

— Тітка Галя померла півроку тому, — сказала я тихо. Мене не покликали на похорон. Тоді я не питала чому.

— Вона довго хворіла, — кивнув старий. — І, здається, довго носила щось на серці. Таке, що не пускає навіть на той світ.

Він зробив паузу й подивився на мене прямо. Очі в нього були Данилові: сірі, з теплим краєм навколо зіниці.

— Орисю, я мушу тобі сказати одне. Я не бачив того листа до сьогоднішнього ранку, поки ти його не відкрила. Я не ховав його. Але я знаю, що минулого року Данило писав тобі. Двічі. І твоя відповідь не прийшла.

— Я нічого не отримувала, — вирвалося в мене.

— Я знаю.

— То чому…

— Тому що десять років тому, у травні, в нашому містечку було тільки одне місце, куди потрапляли всі листи з-за кордону. — Він говорив повільно, наче ступав по тонкій кризі. — Одна людина, яка могла їх тримати, а могла й не віддавати. І я знаю цю людину. Я тільки не знав, що вона зробила це з твоїм листом.

У мене підкосилися коліна. Я сіла просто на сходинку.

— Хто?

Дядько Михайло присів поруч, важко, зі стогоном, як сідають ті, кому болить кожен суглоб. Він довго не відповідав. Потім дістав із внутрішньої кишені складений вдвічі конверт і поклав мені на коліна.

— Тут його нова адреса й номер. Данило не знає, що я приїхав до тебе. Не знає, що я хворий. Я не хочу, щоб він дізнався від мене. І не хочу, щоб ти писала йому з жалю до старого чоловіка.

— Тоді навіщо?..

— Бо ти маєш право вирішувати сама. А для цього тобі потрібна правда. Усі її шматки. — Він підвівся, спираючись на стіну. — Я розкажу тобі решту, коли приїде Данило. Я напишу йому сьогодні. Він буде тут за тиждень.

— За тиждень, — повторила я, як відлуння.

— Прости мені, Орисю, що я прийшов у такий день, — сказав він уже з порога сходів. — Але ти б не пробачила мені, якби я прийшов завтра.

Він пішов униз повільно, тримаючись за перила. А я залишилась сидіти на холодній плитці, з конвертом на колінах, і дивилась, як мошка б'ється об лампочку.

Коли його кроки стихли, я почула ще одне. Тоненький скрип дверей нагорі. Хтось із сусідів, мабуть, підслуховував. Нічого дивного: новини в нашому місті ширяться швидше за світло.

Я зайшла в квартиру й побачила, що на кухні горить світло. Я його не вмикала.

Роман стояв біля столу в піжамі, босий, розтріпаний. Подивився на мене. А потім на листа, який я залишила розгорнутим просто посеред стільниці, поруч із чужою адресою.

— Орисю, — сказав він. Голос був дуже спокійний. Надто спокійний. — Скажи мені, що це не те, що я думаю.