Лист з минулого

Розділ 1

Я прочитала його лист у день, коли виходила заміж за іншого.

Це сталося випадково. Вранці, поки перукарка вовтузилася зі своїм приладдям у сусідній кімнаті, я піднялася до майстерні по запасну шпильку. Тітка Зіна завжди казала, що наречена без запасної шпильки не наречена, а нещастя на ногах.

На столі лежала книжка, яку мені принесли на реставрацію тиждень тому: стара збірка віршів із пожовклим корінцем, що розсипався при кожному дотику. Я не збиралася її чіпати. Просто провела пальцем по обрізу, і з-поміж сторінок виповз складений учетверо аркуш.

Папір був тонкий, як крило метелика. На ньому вицвілим синім чорнилом стояло моє ім'я. Не «Орисі», не «Оресі», а те, повне, яким мене називав тільки один чоловік у світі.

Я знала цей почерк. Знала, як він завалює літеру «д» і як ніколи не закінчує рядки рівно.

Дата в кутку: травень, десять років тому.

За стіною гудів фен. Хтось сміявся внизу, дзвеніли склянки. Через дві години по мене мала приїхати машина, прикрашена білими стрічками.

Я стояла в одній сукні й тримала в руках листа, який не мав права існувати.

Я сіла просто на підлогу, на килимок, де зазвичай стоїть кошик із клейовими пензликами. Сукня зашаруділа й затихла. Я розгорнула аркуш.

«Орисю.

Якщо ти читаєш це, значить, я таки залишив книжку там, де ти її знайдеш. Я не вмію говорити такі речі в очі, тому пишу. Ти скажеш, що це боягузтво. Скажеш, що я завжди все відкладаю на потім. Ти матимеш рацію в обох випадках.

Я їду в четвер. Рейс о шостій ранку, тож прощатися мені, мабуть, не вдасться: я знаю, що, побачивши тебе, я просто не зможу сісти в автобус.

Усі кажуть, що це шанс. Мама плаче й гордиться водночас, батько мовчить і гордиться ще більше. А я весь час думаю про те, що в Канаді, мабуть, немає нашого абрикоса біля паркану, і що ти ніколи не навчиш мене клеїти розірвані сторінки, хоча обіцяла.

Орисю, я хочу, щоб ти знала одну річ. Я не їду від тебе. Я їду, бо думав, що маю спочатку стати кимось, а вже потім сказати тобі те, що кажу зараз. Дурний план. Я розумію це.

Я люблю тебе. Не як сусід, не як друг з дитинства.

Дай мені рік. Один рік. Якщо за цей час ти нічого не напишеш, я зрозумію, і більше ніколи не згадаю цього листа. Але якщо напишеш хоч слово, я повернуся першим же літаком.

Адреса внизу. Не загуби.

Твій Данило».

Я прочитала це один раз. Потім ще раз, повільніше, так, як перечитують вирок, шукаючи в ньому помилку.

Внизу, під підписом, справді стояла адреса: чужі літери, чужі цифри, чужий континент.

Рік. Він просив лише рік. А я сиділа на підлозі в сукні, за яку мама віддала півмісячної пенсії, і рахувала: десять разів по дванадцять. Сто двадцять місяців, у кожному з яких я могла написати йому одне слово.

Я не написала. Бо не знала, що є кому.

— Орисю! — гукнула перукарка з-за дверей. — Ти там де? Ще вуаль!

Я підвелася надто швидко, і в очах потемніло. Аркуш склала так само, учетверо, по старих згинах, і сховала за корсаж сукні, ближче до серця. Смішне місце для листа, який запізнився на десять років.

У дзеркалі на стіні майстерні стояла жінка в білому. Бліда, зі шпилькою в долоні. Вона дивилася на мене чужими очима і, здається, ще не вирішила, що робитиме далі.

Я спустилася вниз. Усміхнулася. Дала зробити собі зачіску. Вона вийшла гарною.

Тільки опівдні, коли в двір в'їхала машина зі стрічками, я згадала про одну деталь, яка вночі не дасть мені спати.

Книжку з віршами тиждень тому принесла не якась випадкова клієнтка. Її принесла стара людина в подертій куртці, яка не назвала свого імені, а лише сказала: «Це мого сина. Колись вона була для когось дуже важлива. Подивіться, чи можна її врятувати».

Це був батько Данила.