.

 «Ті, кого ми любимо, не зникають.
Вони стають тишею, що йде поруч.
Молитвою в наших пальцях.
Листом, що сам знаходить дорогу».

Передмова.

Мати, матір, матінко, мамо, матуся, ма… Скільки слів у нашій мові, щоб назвати жінку, яка дала нове життя. Але я знаю ще одне — “жінка, що мене народила”.

Мати — це та, що любить своє дитя понад усе. Навіть понад власне життя. Це та, яка ніколи не залишить його, навіть після смерті — буде оберігати, як янгол-охоронець. Ніколи не забуде, бо неможливо забути власну дитину.

І тут не про відстань. Можна бути на різних кінцях світу, але відстань не має значення, якщо двоє шукають шлях одне до одного.

Як би не складалися життєві обставини, мати завжди пам’ятає про свою дитину. Навіть не бачачи її, не чуючи, навіть коли вони сваряться чи взагалі не розмовляють.

Кажуть: мати покинула дитину… Може, в неї були вагомі причини. Але навіть залишивши, вона не забуде.

Бо забути — це значить викреслити. Поставити остаточну крапку, після якої вже немає продовження. А все інше — можна полагодити, виправити, відновити. Але як згадати те, чого не пам’ятаєш?

“Жінка, яка народила” — це завершена дія, після якої поставлена крапка. Лише вона може забути.

Але я хочу, щоб ти згадала про мене. Про свою дитину. Ні, не згадала — дізналася. Бо неможливо забути й згадати те, чого ніколи не знала.

Перший лист.

Ти не пам’ятаєш мого першого слова, мого першого кроку, мого першого падіння… Так багато перших…

Ти ніколи не розчісувала мені волосся, не гралася зі мною, не говорила просто так… І ще більше “ніколи”…

Ти не знаєш, як самотньо було мені в дитинстві. Настільки самотньо, що я перетворила це у свій захист, свою броню.

Я мала гарні іграшки, але не мала з ким гратися. Я не навчилася дружити. Самотність стала моїм другом, моїм порадником. Я не мала братів чи сестер, з ким можна було б розділити радощі й біди. Тягар усього ліг лише на мене. Я мала бути собі і сестрою, і братом. Ніби жила одразу за себе і за них.

Нікому порадитися, ні з ким розділити успіх. Навіть посваритися не було з ким. Бо коли сваряться брати й сестри, вони все одно залишаються ріднею, залишаються разом.

Я забороняла собі радість. Постійно намагалася бути хорошою для всіх: слухняною, тихою, старанною ученицею. Хороші оцінки — заради гарних оцінок. Я бралася за різні справи, але жодна не приносила мені задоволення. Я починала — і швидко втрачала інтерес. Залишала все з відкритим фіналом. Не було поруч людини, яка б направила, підказала, наполягла, порадила… А може, навіть зупинила.

Ні, я не перекладаю провину з себе на інших. Я навчилася відповідати за свої вчинки — правильні чи ні.

Просто ти цього не знаєш.

Другий лист.

Знаєш, біля мене були люди. Вони приходили у моє життя, навчали, допомагали, залишали слід — а потім ішли. Вони вчили мене готувати — а не ти. Вони вчили фарбуватися й показали, що насправді я цього не потребую — і знову це була не ти.

Я не знаю, чому вони йшли. Чи, може, це я йшла від них — до своєї самотності, бо там було безпечно й спокійно. Як і всі мої починання — усі ці стосунки завжди закінчувалися.

Усе, що я знаю, я навчилася сама. З допомогою чужих людей.

Може, хтось вважає мене невдячною. Але я просто не вмію дякувати. Не знаю за що. Не знаю як.

Нічого в житті мені не давалося просто так. Як подарунок на день народження, наприклад.

А знаєш, яким би був мій найкращий день народження?

Я б прокинулася раненько — від того, що ти мене розбудила. Можливо, сказала б: “Дитинко, прокидайся. З днем народження тебе”.

Ти б не розповідала, як важко було тебе народжувати, чим ти пожертвувала, щоб мати дитину. Ти б просто сказала, що щаслива, що я є.

А потім ми пішли б гуляти. Гралися б разом. Може, навіть трохи робили того, що заборонено. Трохи порушували б правила — головне, що разом. Сьогодні все можна. Сьогодні ж день народження.

Можливо, був би торт, який ти спекла б уночі. Неідеальний, може, навіть трохи підгорілий, але — твій, а не магазинний.

Можливо, ти дозволила б мені запросити друзів. Справжніх — тих, кого вибрала я, а не ти схвалила. Щоб будинок був прикрашений, навіть якщо після свята залишиться безлад і сміття.

Мені не так важливі подарунки. Головне, щоб вони були символами. Маленькими нагадуваннями. Щоб не забути.

Третій лист.

У всі чорні дні мого життя ти жодного разу мене не захистила. Не заступилася. Не стала на мою сторону. Ти навіть не знала про них.

Насмішки в школі? Таке проходять усі.
Побиття? Значить, сама винна.
Завалила золоту медаль? Треба було краще вчитися.
Дизайнер? Який із тебе дизайнер, ти себе в дзеркало бачила? (А ти ж навіть не знала, ким я хочу бути).

Я навчилася прогинатися під світ, бажаючи того, чого хотіли, щоб я бажала.

І як за цим усім не втратити себе справжню? Я сховала себе дуже глибоко, у безпечне місце. А замість себе з’явилася слухняна дівчинка. Старанна учениця. Вихована і правильна. Та, що на кожне питання відповідає: «Ні, я цього не хочу, мені це не потрібно», — бо так було треба.

І зовсім неважливо, чого я насправді хотіла.

Троянди? Ні, я не люблю троянд. (А як можна любити те, чого тобі ніколи не дарували?).
Свята — це найчорніші дні. Яке б не було свято, воно завжди асоціюється з родиною, друзями, веселощами…
А це все під забороною. Тому треба вирвати з серця будь-яку теплу асоціацію зі святом. Треба ненавидіти їх. Заборонити.

Так багато заборон… Здається, все моє життя складалося з одних суцільних заборон.

Не можна солодкого — це шкідливо.
Не можна полуниць — буде алергія.
Не можна мати подругу — вона зрадить.

Мати має оберігати, а не контролювати.