Частина 1

Більшість з нас боїться зробити крок у невідомому напрямку і відчуває невизначену тривогу. Дехто, хоча і не завжди, хочеться ділитися своїми порадами, але ніхто з них не може надати гарантії, як правильно зробити такий крок, щоб уникнути неприємних помилок. Тримаючи щоденник, який став надзвичайно корисним у певний момент мого життя, я зрозуміла, що я не виняток. Адже, накоїла чимало дурниць. Сьогодні я розумію, що він врятував мене від безладу думок. Аркуш - ідеальне місце, щоб виправити помилки, перекреслити кілька речень, вирвати лист і почати писати історію спочатку. Шкода, що в житті так не працює. Життя говорить нам, що воно - не ескіз.

 06.06.2010 р.

“Я закохалася, як дівчисько. Світ крізь рожеві окуляри вбачається таким ідеальним. Ми будували плани, а вони розсипалися, як картонні будиночки.  Крізь час я скажу тобі: “Дякую”  Немає значення, чи то було щось хороше, чи погане. Помилки нас навчають. Та ми не завжди гарні учні. Дізнавшись про одруження, я хотіла забути, зникнути, спалити весь світ. Мені важко. Не існує слів, щоб описати це відчуття. Час минає та він мене ніфіга не лікує. Учора я спробувала відвідати сеанс йоги, та якось кумедно це виглядало - я була схожою на неповоротку панду, з синцями під очима від сліз. Я невдаха!”

13.11.2010 р.

“Мене запросили на вечірку і я вкотре відмовила. Я  не хочу нікого бачити, ні друзів, ні рідних. Вони всіляко намагаються підтримати мене, та я вкотре довела, що я - егоїстка.  Почати все спочатку виявляється так важко. Занурившись в роботу, я заповнювала час чим завгодно, щоб не думати про тебе. Переїхавши до іншого міста, я  наївно прагнула зцілити себе.Та я слабка натура. Повертаючись додому, знову  шукала  тебе поглядом  серед перехожих. Це схоже на паранойю. Мені досі не вистачає... Чого саме? Не розумію чи то тебе особисто, чи історії, що з нами трапилась…”

24.09.2011 р.

“І знову мене накриває перед вихідними. Чи справді я ще кохаю? Почуття та емоції, які колись пов’язували нас, тепер ставляться під сумнів. Я стикаюся з внутрішнім конфліктом, який роздирає моє серце. Картати такими думками я не хочу свою свідомість. Настав вирішальний день: приймаю рішення поїхати до іншої країни, це буде нова сторінка моєї історії. Хоча перспектива повернення до нормального життя здається далекою, я розумію, що з часом зумію знайти нові сили для зцілення. Іншого варіанту просто не існує. Після кількох келихів вина вчора, я придбала квитки до Мілану. Чому саме туди - не знаю? Я повелася на акцію однієї з авіакомпаній. Таки я жертва реклами. Набридло шукати відповідь на питання: чому неможливо забути та стерти з пам’яті невдалі кадри з життя?  Я більше не хочу тягнути за собою тягар своїх та чужих помилок. Маю велике бажання послати все до біса. Схоже на божевілля? Не заперечую. Кожен з нас трішки божевільний.”

На запотілому вікні краплі повільно течуть донизу. Мляве світло торшера малювало затишну атмосферу в кімнаті. Дощ віддзеркалює свій ритм у стуках годинника, співаючи монотонну мелодію часу. Кава в таку пізню пору виявилася недоречною. У мене виникає бажання випити чогось більш глибокого, чогось, що допоможе розкрити таємниці моїх думок. Старий буфет приховує давно розпочату пляшку рому. Вона наче свідок минулих вечорів, коли відкладені турботи та розчарування змивалися гірким спиртом. Дивна сцена – дівчина сидить у кріслі, її обгорнула ковдра, мов оповідь, яка плекається у темряві.  Навколо розкидані аркуші з її щоденника. Підкреслені рядки яскравим маркером та невпорядковані слова створюють мозаїку думок та переживань. Алкоголь ще більше мене розчулив -  я заплакала. І куди зникла та сильна особистість, якою я так завзято хотіла себе бачити? Справжня велич проявляється не тільки в моментах сили, а й у здатності пірнути у свою душу, де може проявитися біль та слабкість. Склянка рому переповнена не лише спиртом, а й роздумами. Як гарно інколи відчути свою вразливість. Пити мені не можна, тим паче одній.

Після похмілля я почуваю себе жахливо – ром виявився не моїм напоєм.  Нарешті дощ стих, я відкривши вікно, спостерігала, як зі старого клена сповзали краплі, що завмирали в невагомості. Всередині цих смарагдів, грало сонце всіма кольорами райдуги. Вдалині чутно гомін міста та аромат свіжої випічки з пекарні, що за рогом. Мій внутрішній голос кличе мене на прогулянку. Одягнувши сукню бузкового кольору та білі  зручні капці, я вийшла з дому.  Йдучи вулицею, я зазираю в кожен двір з надією побачити знайомих, та на жаль я нікого не зустріла, крім бродячого пса. Він плентався поруч аж до кінця вулиці, а потім почув гавкіт та й зник. 

Мій організм помирав без кофеїну. В старому приміщенні бібліотеки, на першому поверсі розташувалася кав'ярня, де заварюють неймовірно ароматну та смачну каву. Зі скрипом відчинилися двері і я увійшла. Не людно сьогодні: вихідний день, ще не всі прокинулися. Вибравши столик біля вікна, я замовила свою улюблену порцію напою.  Ми з батьками часто тут бували. Той самий стіл на якому я надряпала ключами свої ініціали. Заплющивши очі, я провела пальцями по напису, ніби струмом по всьому тілу вдарило. Руки досі тремтять. Мама мене тоді добряче насварила. Тут все без змін: атмосфера невеликої затишної локації вабила свою особливою аурою. Місцеві засідали надовго, читаючи газети та обговорюючи різні чутки та події. За великими вікнами відкривається панорама міста, яке переплітається вузькими вуличками. Прибиральники  закінчили свою роботу: опершись на паркан, голосно щось обговорювали, а їх балаканина відлунням розноситься по площі. Поки я спостерігала за ними, мені принесли замовлення, як в минулі часи з ранішньою газетою.  Зробивши кілька ковтків, я почала читати місцеву пресу. Багато цікавого дізналася про життя нашого міста.