Книга 5

Кава прохолола, але Берадзе так жодного разу й не ковтнув її. Він не потребував кофеїну, але любив запах кави, який витав у квартирі.

Для нього кава завше асоціювалася з випічкою у «Бістро», суєтою на європейських залізничних вокзалах, новими дорогами та можливостями.

Він відставив чашку вбік і пішов одягатися. Глянув на тепломір: плюс двадцять. Для Швеції – майже спека. Але на небі хмари, готові зірватися у зливу.

Трель таймера нагадала, що пора виходити. У нього зустріч в університеті з ректором, а пізніше він обіцяв Майї, що забере Астрід зі школи й завезе на заняття з флурболу.

– Готовий до початку семестру? – запитала ректор Карин Карлсон, як тільки він увійшов до неї в кабінет.

– Звісно, – відповів Ельсінор.

– У нас деякі зміни, – відзначила жінка. Їй було ледь за п’ятдесят. Міцна спортивна фігура видавала любительку бігу. Відмінний сірий брючний костюм говорив про високі доходи.

– Ось як?!.

– У твою групу записалася ще одна учениця.

– В останню мить? – він знав, що списки нових було сформовано ще в липні.

– Гроші.

– Зручне пояснення, – не те, щоб йому було не все одно, просто викладацька робота для нього була новою, й поки що він іще не знав, як усе влаштовано в університеті. Існують правила, але є й винятки. І це означає, що Берадзе доведеться ще багато чого навчитися.

Карин простягнула йому чашку кави. Він жестом показав на свою руку, на якій не було годинника, проте вони, години, малися на увазі. Їй стало зрозуміло, що він зібрався йти. Ректор поставила чашку позаду себе.

– Думала, нині ти затримаєшся: все ж таки треба поговорити про все.

– Я в нормі. А ось Астрід потрібно забрати зі школи. Хто ж знав, що Ви так переймаєтеся за мене, – Ельсінор підморгнув Карин.

У такі хвилини він був особливо привабливий, і Карин це імпонувало, хоча вона й була заміжньою. Все ж він дуже відрізнявся від инших її колег-чоловіків. Він знав, що вродливий і харизматичний, і не соромився користуватися цими якостями для досягнення своїх цілей. В ньому не було й краплі шведської скромности. Що ж, рік обіцяв бути цікавим.

Берадзе вийшов у коридор. Робітники закінчили ремонт авдиторій ще минулого тижня, й зараз прибиральники наводили чистоту і блиск перед початком семестру. Завтра тут з’являться перші студенти. І це не могло не тішити.

У шкільне фоє він зайшов через 40 хвилин. Астрід стояла з дівчинкою, котра на вигляд була старша неї на кілька років, але одягнута була миловидніше.

Астрід ставала дівчиною й намагалась виразити це в одязі. Иноді вона перегинала палицю, наприклад, коли вимагала купляти їй тільки чорний одяг, а її куртка була з колючками на рукавах. Однак це все-таки відповідало етапам дорослішання і спробам розібратися в собі.

Її ж співрозмовниця застрягла у віці «барбі та єдинорогів». Рожева сукня з білим комірцем, жакет із акуратними ґудзичками й туфлики робили її схожою з лялькою.

– Беато, поїхали, – звук кроків іззаду та поспішне прощання дівчаток підказало, що за подружкою Астрід теж приїхали.

Берадзе озирнувся й у дверному отворі побачив високого, огрядного чоловіка. Живіт незнайомця стягував картатий жакет, кисті рук м’які, обличчя набрякле. Одну руку він простягнув до Беати, другою притримував двері. Він здавався нервовим, однак до Беати ставився із запопадливістю й турботою.

– Це її тато?

– Ні, дядько. Її мати померла нещодавно від хвороби, тож вона переїхала до дядька. Він багатий і купляє їй шмотки брендові.

– Тобі подобаються такі сукні? – здивувався Берадзе.

– Що-що? Ні, я ж не маленька, – вона награно вирячила очі й змінила тему:

– Дощ почався, – підставила вона руку під краплі.

– Я в курсі, – Берадзе розгорнув парасольку.

– В курсі, – буркнула вона. – Якщо не хочеш купляти машину, чому не взяв у сестри? Все одно стоїть без роботи на стоянці. Ось Беату дядько завжди на машині возить.

Берадзе усміхнувся:

– Але ж я – не дядько. Я просто сусід.

– Нерозумно було сподіватися, що ти зрозумієш. Дорослі нічого не розуміють, – розсердилася підліток.

– Добре-добре. Допоможеш вибрати?

– Що?

– Машину. Все одно ж мені тебе возити...

Астрід не стала здаватися зразу, а вдала, що думає:

– Ммм... Можливо.

– Мені треба возити тебе на флурбол. Тобі потрібна машина. Отож буде чесно, якщо допоможеш вибрати, – задобрював дівчинку Берадзе.

– Ти ж не серйозно?

– Звичайно ж, я кажу серйозно. По-твоєму, у мене є час на пошук автівки?

Берадзе розумів, що поставив перед нею складне завдання. Адже така покупка – річ відповідальна. Й Астрід оцінила ступінь довіри до неї сусіда, який близько року тому поселився в її будинку, але став хай ще не другом для неї, але й не зовсім чужою людиною.