Розділ 21. Дара. Мить, що все змінила

Двері за нами зачиняються тихо, майже нечутно, і цей звук раптом стає чимось більшим, ніж просто клацання замка. Ніби хтось вимикає світло на знімальному майданчику, і я вперше за весь день розумію, як сильно втомилася тримати спину рівно і усміхатися з виглядом переможниці. 

У його кімнаті напівтемрява, м’яке світло від торшера лягає на стіни теплими плямами, пухнастий килим легенько лоскоче мої босі ноги, бо туфлі на високих підборах я скинула. 

Адріан стоїть за кілька кроків від мене, знімає піджак, недбало кидає його на спинку крісла. Без софітів він інший. Менш зібраний, менш насмішкуватий. Живий, вразливий. Мені хочеться торкнутися його обличчя, розгладити невелику зморршку між бровами, але, звісно, я цього не роблю. 

— Ну що, — каже він і на мить усміхається, — вітаю нас. Ми вижили. Можна за це випити, поки ніхто не бачить. 

— І навіть без жодного скандалу, — відповідаю я. — Ну, якщо не рахувати твого брата…

 — Ми в дитинстві весь час билися, — Адріан махає рукою. — Нічого не змінилося, він так і залишився малим вилупком…

Ми мовчимо. Це не напружена пауза і не та, яку хочеться заповнити словами. Вона просто є. Як ковток повітря після того, як людина довго пробула під водою. 

Я проходжу до вікна, відсуваю фіранку. Нічне місто вдалині світиться дрібними вогнями, байдуже до наших пригод і емоцій. 

— Знаєш, — кажу тихо, не обертаючись, — мені поруч з тобою так добре, я навіть не думаю про те, якою я повинна бути, я — просто я і нічого більше…

Я чую, як він підходить ближче, зупиняється за моєю спиною, але не торкається.

— А ким ти хочеш бути? — питає він.

Я обертаюся. Між нами залишається пів кроку, і моє серце чомусь мало не вистрибує з грудей. 

 — Не знаю, — я знизую плечима.  — Хочеться бути самодостатньою, не думати, що про мене скажуть інші…

Адріан зосереджено киває:

— Тут і зараз ми нічого нікому не винні.

Його погляд темний, уважний, без звичної іронії. Я не можу відірвати від нього очей. .

— Навіть собі? — питаю я.

— Особливо собі, — відповідає Адріан.

Він простягає руку, але не торкається одразу, ніби дає мені час відступити. Я не відступаю. Моя долоня лягає в його долоню сама, і цей простий доторк раптом відчувається інтимніше за той поцілунок на камери.

— Це не входить у контракт, — намагаюся пожартувати я, але голос зрадницьки тремтить.  .

— Я знаю, — каже він. — Тому й не хочу все зіпсувати….

Я дивлюся на нього ще секунду, перш ніж зробити крок ближче. Цього разу він цілує мене повільно, без поспіху, ніби перевіряє, чи це справді дозволено. І в цього поцілунку немає глядачів, немає вигідних ракурсів, немає аплодисментів.

Є тільки тиша, тепло наших тіл  і дивне відчуття, наче ми знайомі дуже, дуже давно, можливо, ще з наших попередніх життів. Ми зараз впізнаємо одне одного, поступово, навпомацки, і це таке гостре відчуття, що моє серце завмирає від ніжності до Адріана…

Коли він відступає, я притуляюся чолом до його плеча, вдихаю свіжий аромат його парфуму  і вперше за довгий час не думаю, що буде далі. Для мене зараз немає ні минулого, ні майбутнього, а є лише одна мить, що розтягнулася до розмірів вічності… Мить. коли я зрозуміла, що закохалася в Адріана…

Продовження - завтра о 22.00! Подарунок для когось із улюблених читачів - промокод на безкоштовне читання книги  Еліс Кларк "Наречена з причепом"   CK0dCqmJ