Розділ 20. Дара. "Невдалий жарт"

Як я хочу, аби він зупинився! Цей потворний, нахабний, безсоромний… Козел!

Але його руки під моєю футболкою такі настирливі і самовпевнені, а сміх такий гоноровий і сповнений тріумфу, ніби він вже домігся свого — і чхати йому на моє “ні”.

— Припини, чорти б тебе вхопили! — шиплю я, коли він на мить відпускає мої губи з огидного полону. — Геть! Відвали!

Я хочу кричати, але з горла, яке судомою звів страх і відраза, виривається лише кволе шипіння, ніби у напівроздушеної на дорозі змійки, що так і не доповзла до рятівного узбіччя. Але і цього шипіння достатньо, аби він почув, розреготався зверхньо і знову припав до моїх губ поцілунком.

— Вона сказала “ні”! — чую я за пів секунди до того, як вага, що притискає мене до стіни, зникає. — Ти, братику, тупенький чи глухенький?

Навпроти мене стоїть Адріан і дивиться на Дмитра поглядом, що не віщує нічого хорошого. Злий, розпашілий і з божевільним вогником в очах. Рука Дмитра, вивернута під неприродним кутом, дивиться ліктем в стелю, а сам Дмитро роздивляється свої черевики і тихенько скавчить від болю в зап’ястку, що мов лещатами затис Адріан.

— Все й одразу! — видихаю я і гидливо витираю губи, які щойно цей самий Дмитро цілував. — Затис мене… козел!

Мене трусить, як на морозі, хоча в коридорі, як і в усьому особняку, тепло, мов у тропіках. Але в мене зуби вистукують чечітку. а ще до очей підступно і невчасно підступають сльози. Але я не дам Дмитру і шансу їх побачити!

— Все, відпусти! Через якусь дівку так розійшовся?! — Дмитро, схоже, знаходить свій голос і намагається звучати самовпевнено і переконливо, хоч і закрутився у баранячий ріг.

Мені має бути соромно, але в момент, коли моя нога вперіщилась йому під зад, я відчуваю лише невимовне і безмежне моральне задоволення.

Адріан ледь встигає відпустити зап’ястя брата, аби той не доламав собі руки остаточно, як той валиться носом в підлогу. На жаль, на ній лежить пухнастий килим, що приглушує звуки кроків і пом’якшує падіння, і страждає лише его Дмитра, а не його писок. Власне, тому Дмитро зумів підкрастись до мене нечутно і застати зненацька.

— Ще раз сунешся до неї — руку я тобі зламаю, — твердо чеканить Адріан, не зводячи погляду з брата. — Можливо, навіть дві. Можливо, в трьох місцях.

— То жарт був! — ображено заявляє Дмитро. — Що, жартів не розумієш?

— Жарт — це коли всім смішно, придурок ти! — я не встигаю відкрити рота, як Адріан підступає до Дмитра ближче, свердлить його поглядом. — Ти чув, щоб вона сміялась? Чи я? Ти взагалі мозком думаєш? Голова тобі навіщо, ідіот? Щоб в неї їсти? Згинь з моїх очей, а то я ж можу забути, що ти її син…

Чомусь це звучить не просто загрозливо. Це звучить… надто особисто, ніби щось таємне, про що не можна нікому знати. І реакція Дмитра підтверджує це. Він завмирає, дивиться на брата якимось дивним поглядом кілька секунд, а потім опускає голову і відступає.

— Приношу свої вибачення за невдалий жарт, — мимрить він так фальшиво, що мене трусить іще сильніше.

— Запхай свої вибачення… — огризаюсь я.

Адріан підходить до мене, обіймає за плечі. Чомусь його тепло діє заспокійливо, тремтіння зменшується, і зуби не клацають. Зате сльози, сльози зрадницьки крапають з очей. Я не дам Дмитру такого задоволення: побачити їх. Ховаю обличчя в Адріана на плечі, притискаюсь тісніше. Це… Це просто реакція на стрес. Мені просто потрібен хтось, хто може захистити… підтримати…

Це нічого не значить! Зовсім нічого! Це просто дружні обійми!

— Ходімо звідси, — шепоче мені Адріан і поволі веде кудись.

І чесно кажучи мені байдуже, куди ми йдемо. Бо з ним… З ним просто добре і спокійно.