Розділ 19. Дара. Брехня для блага?

— Як ти могла!!! — кричить в трубку Марта, і я мало не кусаю себе за язика, аби не розкрити їй секрет, що може врятувати нашу дружбу, але знищить репутацію мого підопічного. — Ти казала, що він тобі не подобається, а тепер ти цілуєшся з ним просто посеред натовпу селебів!!! Що ти за подруга така?

Я чую, як вона ридає, і моє серце крається від болю за неї. Ох, Мартусю… Я би хотіла розповісти тобі, що все це просто гра на публіку, що це в інтересах твого любого Адріана. Але мій підпис на непримітному і дуже таємному папірці змушує мене тримати язик за зубами. Але мені так боляче за неї… Моральна дилема, що я проживаю просто зараз, роздирає мене зсередини. Ця дилема, а ще згадка про вчорашній поцілунок Адріана…

— Мартусю, послухай! — врешті, я зважуюсь нехай не розповісти правду, але хоч трішки втішити подругу, аби відволіктися і не піддаватись небезпечним спогадам. — Я не можу тобі всього розповісти… — давай, подруго, думай головою, ти ж розумничка! — Але ти повинна повірити мені: усе не те, чим здається.

— Серйозно? А чим це, по твоєму, має здаватися? — Марта сердиться, шипить саркастично, але хоча би не плаче більше.

— Стоп! — перебиваю я, вихоплюючи дорогоцінні секунди, доки злість прояснила її розум. — Не думай про те, що ти побачила, а думай про те, що це може бути ще. Думай, Мартусю, думай!

На тому боці падає тиша. Я кусаю губи, вслухуючись в швидке, схлипуюче дихання подруги, і молюся, аби вона зрозуміла сама.

— Ви що, ви не по спр...?

— Ш-ш-ш-ш! — шиплю я так холосно, як можу. — Тихо! Я не можу про це говорити!

— Брешеш? — вже спокійним голосом питає вона. — Не можеш?

— Це таємниця! — суворо відказую я. — Дуже, дуже велика таємниця, і я тобі нічого не говорила! Бо мені відкрутять голову і втоплять в Дніпрі. В чотирьох різних пакетах!

Марта регоче, і я розумію: мене пробачено.

Ми ще кілька хвилин говоримо про те, звідки Марта дізналась про наш поцілунок, що з цього приводу пишуть пабліки і блогери. Я розповідаю про майбутній концерт, квитки на який я вже маю в руках, вихваляюсь тим, що випросила для Марти бейджик з пропуском за лаштунки. Вона радіє, як дитина, якій в кіндері випала улюблена принцеса. і все ніби нормально, але ні. Марта ставить те саме питання, якого я так старанно уникала і страшенно боялась почути.

— Як він цілується?

От же ж! Я ляскаю себе по лобі і скиглю в трубку кволе прохання не переповідати такі подробиці. Та подруга наполягає, і я розумію, що відкараскатись не вийде.

— Ок, але я не впевнена, що ти готова це почути, — зітхаю. — Це розіб’є твоє серце…

— Моє серце вже розбилося в момент, коли я подумала, що найкраща подруга замутила з моїм крашем, — пирхає Марта. — Давай, розповідай, доки я його не зліпила в одну купку!

— Він не вміє цілуватись! — пошепки повідомляю я і намагаюсь не реготати. — Взагалі! Він цілується, як… Як верблюд!

— Ну, Даро, я ж серйозно! — скиглить Марта. — Давай усі подробиці!

— І я серйозно! — максимально переконливо говорю я. — Це було гидко! Оці всі чмокання і чавкання… І я потім мусила шукати рушник… Віриш, я думала він не лише помаду з’їсть, а я туш для вій!

— Брехло! — регоче Марта. — Яке ж ти брехло!

— Та не брешу я, — вже регочу на увесь голос. — Я краще жабу поцілую, все сухіше буде!

Ми регочемо удвох. Ця тема зникає за жартами, чому я безмежно радію.

Тому що нехай хоча би кілька хвилин, але я не думаю про те, яким солодкоми і ніжним був поцілунок Адріана…

І про те, як я не хотіла, аби він зупинявся…