Розділ 17. Адріан. Таємниці моєї колишньої

Я ненавиджу ці дурні світські прийоми, але Ольга, яка завжди і у всьому права, вважає їх позитивними для моєї кар’єри. Я не сперечаюсь із нею: вона розумна і не перший рік в цьому бізнесі. А я… Просто хочу писати музику, співати і не думати ні про що інше. З Олею добре: вона все тримає на контролі, лишивши мені творчість. я не лізу в її рішення, вона не диктує, що мені співати… Гармонія, одним словом!

Але якби не вона — дзуськи би я ходив на ці збіговиська франтуватих піжонів з манією величі і самовпевненістю до небес. Я й так намагаюсь чим менше світитись на таких “виставках потвор”. Ось сьогодні й пішов… Дарма…

Софія допсує до дна і без того огидний настрій. Ходить тут в своєму екстремальному міні, світить усіма подробицями! І, що найгірше, вона крутиться коло мачухи номер два, вона ж дружина номер три мого любого татка…

Лілія Орел, вона ж співачка Лілея. Вони з Софією виглядають, мов близнючки, з цими своїми типовими зачісками і макіяжем, що більше схожий на бойову розмальовку апачів. І обидві підозріло косять намальованими очима в наш з Дарою бік.

— Прикрий мене, — шепочу їй на вушко, злегка обійнявши за талію. — Треба констультація з Олею, при чому терміново.

Дара усміхається мені так, що доводиться нагадати: ми просто граємо закоханик…

— Що треба зробити? — дивлячись мені в очі, питає вона, і дивиться таким очима…

— Виведи мене звідси, — ховаючи обличчя в її волоссі, шепочу, старанно вдаючи, що ми муркочемо щось своє, щось дуже інтимне. — Ніби ми з тобою хочемо усамітнитись. Ну, не знаю…

Вона раптом сміється, відкинувшись на моїй руці, ніби я сказав щось дуже веселе. Потім стріляє очима просто по мені і ліниво і дуже грайливо підчеплює комірець мого піджака і доволі голосно шепоче:

— Я тобі потім розповім… Наодинці…

Мені доводиться нагадувати собі, що це просто гра. Навіть тоді, коли вона веде мене кудись, тримаючи за комірець, мов песика на повідку. Просто гра, талановита гра на публіку. Не більше!

Але серце калатає, мов дзвін…

  Вже за пару хвилин ми стоїио на терасі і дивимось, як вечір повільно з’їдає сад, розчиняючи в темряві акуратні доріжки й ідеально підстрижені кущі. Дара гортає стрічку в телефоні й хмуриться так, ніби кожен новий пост там її дратує.

Набираю номер Ольги.

 — Що там у вас? — її голос насторожений. — Ти не влип у якусь історіюб, Адріане?

 — Ні, ти що, — хмикаю я. — Навіть якби й хотів, то хіба Дара мені дозволить…

 — Підкаблучник, — пирхає збоку Дара.

 — Так чому ти дзвониш, ви маєте розважатися і грати роль ідеальної пари? — говорить Ольга. Десь тихо грає музика, певно, вона відпочиває і не в захваті, що я знайшов її і в неробочий час. 

 — Лише п’ять хвилин твоєї уваги, Олю… Ти знаєш, що у Софії з Лілією? Ну, мачухою моєю колишньою… Я б сказав, що у них роман, якби не був на сто відсотків впевнений, що ці дві подружки — гетеросексуалки…

— А, ти от про що… Я чула, що вони записали разом пісню. Ліля серйозно взялася за кар’єру, продюсер хороший, купу грошей вклала у просування, пісня вже крутиться в закритих колах… А що з того Софії, я не знаю, може, слави дівчині захотілося…