Розділ 16. Дара. Світло софітів і тіні минулого

Світські події завжди виглядають красиво здалеку. Блискучі фото, усмішки, келихи з ігристим, бездоганні образи. Зсередини ж це нагадує добре відрепетирувану виставу, де кожен знає свою роль і боїться оступитися.

Я дізнаюся це ще в машині.

Адріан сидить поруч, у темному костюмі без краватки, розслаблений і зібраний водночас. Він виглядає так, ніби народився для цього світу, де все вирішується поглядом і півусмішкою. Я ж намагаюся не зім’яти сукню і не видати того, що долоні в мене трохи вологі від хвилювання.

— Пам’ятай, — тихо каже він, дивлячись у вікно. — Якщо раптом стане некомфортно, просто візьми мене за руку. Це наш універсальний сигнал.

— А якщо мені стане некомфортно через тебе? — питаю я.

Він повертається до мене і усміхається тією самою усмішкою, яка доводить фанаток до істерик.

— Тоді можеш мене ущипнути.

Червона доріжка зустрічає нас спалахами камер і гулом голосів. Я відчуваю, як Адріан бере мене під рукуі ця проста дія дивним чином заспокоює. Ми йдемо вперед, зупиняємося, усміхаємося, відповідаємо на кілька стандартних запитань.

— Адріане, це ваша нова муза?
— Ви разом?
— Це серйозні стосунки?

— Я давно казав, що руденькі — моя слабкість, — жартує він, і я чую, як поруч хтось зітхає розчаровано. Адже зараз у моді довге, штучно випрямлене темне волосся, а я, руда, і з кучерями, ламаю їхні шаблони. 

У залі тепло і шумно. Музика ледь чутна, але голоси зливаються в суцільний фон. До нас підходять знайомі, незнайомі, люди, здається, всі хочуть взяти собі дрібку енергетики Адріана, а він не шкодує, ділиться, сяє усмішкою. 

Я тримаюся. Слухаю. Усміхаюся. Киваю.

І саме в той момент, коли мені здається, що я вже починаю звикати і розслабляюся, я відчуваю, як Адріан раптом напружується.

— Чорт, — майже нечутно каже він.

Я повертаю голову і бачу її.

Висока, струнка, у сріблястій сукні, що облягає фігуру так, ніби створена спеціально для цього тіла. Темне волосся зібране в ідеальний пучок, макіяж бездоганний. Вона дивиться прямо на нас, і в її погляді немає ані здивування, ані сумніву.

Тільки холодна впевненість.

— Хто це? — питаю я, хоча відповідь уже десь усередині.

— Софія, — каже Адріан. — Моя колишня.

Вона підходить сама, не чекаючи запрошення.

— Привіт, — каже вона, дивлячись лише на нього. — Давно не бачились.

— Не настільки давно, як хотілося б, — спокійно відповідає він.

Її погляд повільно ковзає до мене.

— А це, я так розумію, та сама дівчина, — усміхається вона. — Та, через яку соцмережі сьогодні геть сказились.

— Дара, — кажу я і простягаю руку. — Приємно познайомитись.

Вона тисне її, трохи довше, ніж потрібно.

— Що ж, — каже немов сама до себе. — Адріан завжди мав… специфічний смак.

— І стабільний, — додає він, обіймаючи мене за талію і притягуючи ближче до себе. — Мені подобаються розумні і спокійні дівчата. Королеви драми вже не актуальні. 

Софія перестає усміхатися, між бровами з’являється тоненька зморшка. 

— Обережніше з ним, — каже вона, дивлячись на мене. — Він егоїст і негідник.

— Дякую за турботу, — відповідаю я, не відводячи очей. Це не так просто, але я витримую цю дуель поглядів. — Зі мною все буде добре, можете не хвилюватись.

Софія дивиться на мене ще кілька секунд, ніби намагається щось зчитати з мого обличчя, а потім знизує плечима.

— Подивимось, — кидає вона і йде геть, залишаючи після себе аромат східних парфумів.

Я видихаю.

— Вибач, — каже Адріан. — Софія  — акторка по життю. От тільки на головні ролі її не беруть. 

— Я помітила, — відповідаю я. — У вас була… важка історія?

Він дивиться кудись повз мене, а потім знову усміхається, але цього разу усмішка не торкається очей.

— Достатньо важка, щоб більше туди не повертатись.

Коли ми знову виходимо до камер, він тримає мене за руку трохи міцніше, ніж раніше…