Розділ 12. Адріан. "Увесь в татка"

Вночі приходять найкращі пісні…

Скільки себе пам’ятаю, вночі мені не спалося. Коли я був зовсім малим і не вмів ні читати, ні писати, я просто лежав у ліжку і вигадував собі “мультики”, яких не бачив по телевізору. Якісь сюжети, діалоги… Історії, що розгортались перед моїми заплющеними очима, коли весь дім спав собі спокійно.

А я не спав. Я марив наяву цим вигаданим, несправжнім, чимось, назви чому я не знав. Але воно жило всередині мене і шукало способу вибратись назовні і знайти якусь форму, аби втілитись, існувати десь поза межами моєї свідомості.

А потім я навчився читати. . Не сам, звісно… Іванка, друга батькова дружина, взялась за мою освіту. Чи вона щось відчула, не знаю… але в чотири роки я навчився записувати те, що роїлося в моїй голові, на папір. Не знаю, куди поділись ті записи — Іванка берегла їх, а потім, після розлучення, вони кудись випарувались разом з мачухою номер один.

У сім років я відкрив для себе вірші. О, скільки я їх написав! Купу, силу-силенну. Щодня по кілька віршів… Щоночі, якщо бути точним. Ну, це я зву їх віршами, а так це було щось римоване сумнівної якості, щось, що не мало мистецького значення, але було моєю віддушиною в домі, де множились таткові дружини і нові нащадки, але не було миру і затишку.

З тих пір я пишу пісні саме вночі. Часом буває так, що я прокидаюсь серед ночі з готовою піснею, яку чую в своїй голові від першої і до останньої ноти, від першого слова до останнього звуку бек-вокалу. А буває так, що якийсь рядок, кілька слів чи акордів змушують мене зірватися з ліжка і шукати її, мою нову пісню, що стане черговим хітом.

Я не знаю, звідки вони приходять до мене, але точно знаю: коли пісні закінчаться — мене більше не буде…

*** 

Я вже майже сплю, втомлений цим довгим-довгим днем, аж раптом…

…Я не буду чекати знаків із неба

Я їх сам намалюю для тебе хмарами…

Я більше не можу спати. Думки, що до цього сонно пливли в сон, тепер стибають м’ячиками в голові, гупаючи в череп зсередини. Сиджу на ліжку, дивлюся в темний куток і чомусь важко, швидко дихаю, ніби щойно не під ковдрою лежав, а біг стометрівку на швидкість.

Слова дзижчать у вусі, як набридлива муха. Просто слова, без мотиву, без ритму, без рими і контексту. Просто два рядки, видертих звідкілясь і які я мушу негайно записати хоч куди.

Спускаю ноги з ліжка, навпомацки вмикаю настільну лампу. Ну, звісно, жодного блокнота поряд зі мною. Повторюю слова, що прийшли з-за межі сну, аби не забути, копирсаюсь в речах, шукаючи хоч щось… Телефон! Я можу записати їх на телефон!

Але довбана мобілка лишилась в їдальні. я раптом згадую, що лишив її на камінній полиці, коли спустився з Дарою. А от щоб забрати її назад… Не пригадую цей момент. Отже, треба йти вниз…

— Я не буду чекати знаків із неба, я їх сам намалюю для тебе хмарами, — бурмочу під носа, натягуючи халат на плечі, — Я не буду чекати знаків із неба… Я їх сам намалюю для тебе хмарами… Я не буду… ДІдько, коли я навчусь тримати на тумбі блокнот, га? — питаю сам в себе, швидко і тихо крокуючи коридором. — Я не буду чекати знаків із неба, я їх сам намалюю для тебе хмарами…

Вона виходить з-за рогу, мов привид. Бесшумно. Неочікувано.

— А! — зойкаю від несподіванки, влетівши в неї.

— Ой! — мало не схлипує вона.

А потім щось гаряче ллється мені прямо на піжамні штани. І отут я вже горлаю на повну силу голосових зв’язок, тому що щось пекуче опиняється просто на… гм… стратегічних об’єктах мого організму.

Штани злітають на підлогу раніше, ніж я усвідомлюю, що саме роблю. Розширені, майже совині очі Дари чітко натякають, що щось не так, і тільки коли попеченої шкіри торкається повітря, я розумію, що ж саме це “не так”.

— Сюрприз! — недолуго хихочу я і закриваюсь халатом.

— Ой! — пищить, мов мишка, Дара і рвучко повертається до мене спиною.

— А я думав, таке лише в кіно буває, — спокійно і навіть трішки знущально коментує побачене мій любий татко. — Не думав, що таке вдома побачу, вживу, та ще у виконанні первістка…

— Я можу все пояснити! — дуетом вигукуємо ми з Дарою. — Це не те… Тобто… Блін, батьку! — закінчую я цей монолог і регочу, не стримавшись. — Так, таке лише в кіно буває…

— Попила чайочку, — раптом дуже жалібно зітхає Дара, і я ледь не плачу від сміху. — Піду ще зроблю, — і зникає за рогом.

— Піду вдягнусь, — підхопивши мокрі штани з підлоги, махаю батькові рукою. — На добраніч, чи що.

— Чи що, — гмикає він. — Телефончик забери! Забув після вечері, я хотів тобі віднести…

— Точно, дякую… — тримаючи халат і штани однією рукою, забираю телефон, за яким і приходив. — Ну, я пішов…

Мені вслід несеться задоволене і чомусь навіть гордовите:

— Увесь в татка!

Про що він говорить, я старанно не думаю…