Розділ 10. Дара. "Поки що вижила"

Я ледве встигаю за Адріаном, який тягне мене сходами вниз, ніби боїться, що я передумаю і втечу назад у свою богемну фортецю з пледів і подушок. Будинок живе власним життям, у коридорах тепло світяться бра, знизу долинають голоси і дзенькіт посуду, і з кожним кроком у мене міцнішає відчуття, що я заходжу на чужу територію, де правила давно написані без мене.

Їдальня виявляється величезною. Довгий стіл, накритий білосніжною скатертиною, важкі стільці з високими спинками, м’яке світло люстри. Тут пахне запеченим м’ясом, травами і чимось солодким, ванільним. За столом уже зібралися всі мешканці дому, тільки Андрія немає. Втім, може, він і не живе тут, увечері їде додому…

Платон Орел сидить на чолі столу, масивний, упевнений, з поглядом людини, яка звикла, щоб її слухали. Поруч із ним Нінель, яка вдає, що не помічає мене, хоча час від часу її погляд ковзає до нас з Адріаном, бо ми сідаємо на вільні місця, що залишилися якраз навпроти господарів будинку.

 — Як минула репетиція? — запитує Платон. На відміну від дружини, він втупився в мене і розглядає дуже уважно.

 — Нормально, — Адріан наливає мені й собі білого вина. — Дара добре справляється.

 — На вигляд вона дуже несмілива, — Платон обговорює мене так, немов я й не сиджу зараз перед ним, паленіючи від сорому. 

 — Ну, Дара вчиться на журналістку,  — Адріан знизує плечима. — Вона себе образити не дасть. 

Нінель стурбовано дивиться на чоловіка, мало не ліктем в бік його штовхає, і я розумію, які думки зараз крутяться у її білявій голівці з невеликими мізками — до родинного гніздечка прокралася підступна папараці, скоро вся брудна білизна буде сфотографована і викладена в інтернет!

Однак Платон усміхається ширше, ніби неспокій дружини забавляє його. 

— О, журналістка, — каже він. — Сподіваюсь, наше сміття залишиться в домі?

— Дайте людині спокійно поїсти,— не втримується Адріан.

Праворуч від нас сидять Дмитро з Діаною. Дмитро трохи єхидно посміхається, радий, що в старшого брата не все гладко. Але мовчить, певно, не хоче при батькові “заїдатися” з Адріаном. Я розумію, що він може висловити все, що думає про брата, лише будучи з ним наодинці. А при решті родичів буде зберігати покер-фейс. 

А от Діана не має ніяких обмежень. 

— Вітаю в нашій сімейці, — каже вона мені. — Якщо втечеш після першого тижня, ми зрозуміємо.

— Дякую за підтримку, — відповідаю я і дивуюсь, що не червонію.

Ліворуч —  двоє підлітків років п’ятнадцяти-шістнадцяти, яких я вранці не бачила.  Мабуть, вони були в школі. Помівтивши мій погляд у їхній бік, Адріан говорить:

 — Даро, дозволь тобі відрекомендувати моїх брата і сестру. Вони двійнята. Марко у нас блогер, має силу силенну підписників у Тіктоці. А Христя — велика розумниця, вона екстерном закінчила школу і вчиться в Могилянці. 

 Марко, з яскравими пасмами волосся і телефоном у руках, майже не відриває погляду від екрана.

— Привіт, — бурмоче він, похапцем глянувши у мій бік, і знову зосередившись на своєму занятті. 

Христина бліда, з великими темними очима і чорним гладеньким волоссям, дійсно схожа на акторку, що грала Венздей у серіалі. Дівчина сидить тихо, складаючи серветку ідеальними рівними лініями. Коли наші погляди зустрічаються, вона ледь помітно киває.

Вечеря тягнеться довго. Розмови перескакують з бізнесу на музику, з планів на свята на старі сімейні історії. Адріан з Діаною піддражнюють Нінель, та злиться, але боїться сказати зайве при Платонові, а Дмитро сидить із втомленим виразом обличчя, ніби показує, що він вищий усіх цих людей, бо сам-один цілий день невтомно працював на благо родинної компанії. 

Коли вечеря закінчується, я відчуваю не тільки ситість, а й дивну втому від чужої енергетики і поглядів. Адріан підводиться і кладе руку мені на спинку стільця.

— Ну що, — запитує  так тихо, що чую лише я. — Вижила?

— Поки що вижила, —  пошепки відповідаю я.

І раптом розумію, що цей дім, з усією своєю розкішшю, напругою і дивною родинною хімією, стає частиною мого життя. Мені водночас страшно і цікаво, і хочеться дізнатися, що буде далі…