Розділ 9. Дара. "Сімейка Адамсів на мінімалках"

Моя кімната виглядає, як фото з якогось богемного журналу. Зранку я не встигла як слід роздивиться інтер’єр, і тепер кручу головою на всі боки, дивуючись тому, що мене оточує.

Не сказати, що я ніколи не бачила подібні інтер’єри. Не вживу, звісно, але я знала і раніше про витонченість і вишуканість. Та й кімната не була якось аж надміру помпезною або незвичайно. Просто загальне враження від неї було вражаючим. Якби хто попросив мене описати її кількома словами, то я би використала, напевно, слова “розкіш” і “функціональність”, а ще, напевно “продуманість” і “комфорт”. От комфорту в ній було надміру!

Широке величезне ліжко, відгороджене від усієї кімнати легкою ширмою, туалетний столик поряд. Софа — ніби одного ліжка було замало — і пара крісел, журнальний столик і полички з різноманітними дрібничками. Комод, в якому відшукались два пледи і кілька додаткових подушок та зайва ковдра. Я не помітила шафи для своїх речей і спочатку подумала, що буду якось пхати усе до комоду. Але потім відшукала цілу гардеробну для одягу, де сховалась дошка для прасування і праска. Звісно, моя спальня мала окрему ванну кімнату з новеньким халатом, купою рушників та пухнастими капцями, чому я безмежно була щаслива.

Вся кімната разом з гардеробною та ванною були витримані в одному стилі і кольорі, прикрашені вдало підібраними картинами та різними дрібничками, що робили її затишною і комфортною. І дуже, дуже чужою і навіть трішки лякаючою…

Я завмерла біля вікна, за яким світилось нічне місто, і вперше за день відчула втому, що охопила мене ще хто знає коли. Але лише тепер вона повністю володіє мною, тут і зараз, в цій чужій гостьовій кімнаті, що відтепер моя.

Тренькіт телефону перериває мої ліниві роздуми про поворот в житті, що спіткав мене так несподівано. Дивлюсь на екран і пирхаю собі під носа. Це Марта, хто б міг сумніватись. Коротке смс: “Ти вільна вже?” — змушує мене посміхнутись.

Набираю подругу. Вона відповідає буквально після першого гудка.

— Розповідай! — ні “привіт”, ні “як справи”.

— Я вільна вже, — мій голос звучить втомлено. — Деньочок ще той…

— Я бачила тебе по телеку, — з таким всеохоплюючим захватом повідомляє мені Марта. — Така ділова…

Мені здається, що в її голосі звучить чи то заздрість, чи щось подібне. Та я волію не звертати на це увагу, падаю в одне з неймовірно зручних м’яких крісел і з насолодою випрямляю ноги.

— Так, ці папараці підловили нас під репетиційною залою, довелося пройтись перед ними. Фу, я не буду такою, коли отримаю диплом і стану журналісткою, — запевняю я подругу. — Це так гидко, ти не уявляєш!

— В сенсі? — відповідає Марта. — Що саме гидко?

— Ну, вони лізуть мікрофонами просто в обличчя, кричать одне поперед одного і чхати хотіли на поняття особистого простору. Таке собі, якщо чесно, особливо, коли тобі мікрофоном мало не розбили губу…

— Тобі мало не розбили губу? — тепер Марта звучить занепокоєно.

— Не мені, Адріанові, — мене знову пересмикує, коли згадую цей жахливий момент. — Дамочка так спішила поставити йому питання, що мало зуби не повибивала.

— От гримза! — обурюється Марта. — А що він?

“А що він?” — гарне питання. Доречне. Я замовкаю, пригадуючи реакцію Адріана на цей фак-ап журналістки, його посмішку, з якою він єхидно прокоментував цей епізод. “Так спішила мені в обійми, кицю? Не спіши, в тебе жодних шансів”. Не хотіла би я бути на місці цієї дівчини, це приниження. Хоча, з іншого боку, а хто просив її тицяти той мікрофон в обличчя Адріанові?

— Ну, віджартувався, — розпливчасто відповідаю на питання Марти. — я б так не змогла, я би їй щось сказала… неприємне.

— Та до біса ту дурепу! — нетерпляче перебиває мене Марта. — Розкажи про Адріана! Який він? На репетиції і взагалі…

— Ну… Він дуже захоплений музикою, — проти волі, несподівано для самої себе, я посміхаюсь, згадуючи, як Адріан повністю віддався ритмові, музиці, яку він грав. — Він готується до концерту, квитки для тебе я завтра заберу на студії… ой, чекай! Я ж фото зробила! Зараз скину, хвилинку…

Скидаю дзвінок, риюсь в галереї. Стук в двері відволікає мене він цього захопливого заняття. Відправляю фото Марті і швидко пишу “Передзвоню за кілька хвилин”, після чого виповзаю з обійм крісла і йду до дверей.

Адріан. Стоїть і усміхається з таким смішним змовницьким виглядом, що я теж не можу стримати усмішку.

— Я по тебе, — замість привітання говорить він. — Ми йдемо вечеряти!

— Куди? — не одразу розумію, про що він, але мій живіт озивається гучним бурчанням.

— Вечеряти, — Адріанові вистачає такту вдати, що він не чув голос мого голодного шлунку. — Вниз. У їдальню.

— У вас є їдальня? — сама розумію, що питання тупе, але не встигаю заштовхати його куди поглибше.

— В нас ще є зала для чаювання, — зітхає Адріан. — Лілія, третя дружина татка, фанатіла за Китаєм і чайними церемоніями, тому на згадку про цей татків шлюб в нас є зала з мальованими драконами і цілим стендом декоративних катан.

Моя щелепа падає кудись на перший поверх, і Адріан регоче, дивлячись на мене. Посміявшись, він розводить руками.

— Отака в мене сімейка Адамсів на мінімалках. Ти звикнеш. З часом. Або ні, не знаю. Але. хай там як, тобі час познайомитись з найстрашнішими представниками родини, нашими кімнатними Венздей і Пагслі. Ну, і повечеряти, бо в тебе в животі булькотить.

Відчуваю, що щоки вкриває пекучий рум’янець. Таки почув…

— Треба перевдягатися на вечерю? — питаю в нього, аби якось відволікти від думок про голос мого внутрішнього світу. — Вечірня сукня і діаманти?

— Звичайний одяг і ящик терпіння? — пирхає Адріан. — Ну, або ящик віскі…

— Я не п’ю, — відповідаю я.

— Це поки що, — “оптимістично” повідомляє мені Адріан, хапає за руку і тягне за собою до сходів…