Розділ 8. Адріан. Фото на згадку

В цілому, все проходить не так і погано. Дара тримається чудово на усьому цьому безкінечному “шляху ганьби” між папараці, блогерами і псевдо-журналістами, що полювали за моєю брудною білизною. Вона не ховається за моєю спиною, не нервує, не опускає очей, а йде поруч, трохи напружена, але з гідністю, ніби все це було не новим для неї досвідом, а частиною професії, до якої вона свідомо готувалася.

— Вони завжди такі? — тихо питає вона, коли ми нарешті прослизаємо у двері студії.

— Це ще лайт-версія, — відповідаю я і ловлю себе на тому, що усміхаюся. — Перед концертами буде веселіше.

Усередині тепло, пахне кавою,  розігрітою апаратурою і старим деревом. Репетиційна зала зустрічає нас напівтемрявою, розкиданими кабелями і знайомим шумом, який я люблю більше за будь-яку тишу. Хлопці вже тут. Басист щось бурмоче собі під ніс, ударник налаштовує тарілки, клавішник завис у телефоні.

— Це Дара, — кажу я. — Моя нова  асистентка. Прошу любити і не лякати.

— Пізно, — відповідає ударник і підморгує. — Ми вже страшні.

Дара сміється, трохи ніяково, але щиро. Вона сідає збоку, дістає блокнот, уважно дивиться, як ми готуємося. Я беру гітару, перевіряю звук, і музика поступово витісняє з голови все зайве. Ми граємо. Гучно, живо, з помилками, зі сміхом, з раптовими паузами.

Під час перерви Дара підходить ближче. Запитує про пісні, про тексти, про те, чому одна мелодія народжується швидко, а інша мучить роками. Я відповідаю і раптом ловлю себе на тому, що говорю з нею інакше, ніж з журналістами. Не замислююсь, не підбираю слів, не намагаюся здатися розумнішим чи дотепнішим, ніж є насправді. Поряд з нею я такий як є, і це чомусь бентежить мене. 

Кумедна ситуація стається, коли вона, намагаючись обійти підсилювач, заплутується у дротах і ледь не падає. Я встигаю схопити її за лікоть.

— Ось бачиш, — кажу я, — перший урок. Тут треба дивитися під ноги.

— А я думала, ви літаєте на крилах музики, — усміхається вона.

Репетиція закінчується пізно. Ми всі втомлені, спітнілі, але задоволені. Хлопці розходяться, а Дара раптом дістає телефон.

— Можна зробити твоє фото? — питає вона. — Для Марти.

— Фото? — уточнюю я. — Чому б і ні.

Вона клацає кілька разів, а тоді я дістаю свій телефон і раніше, ніж Дара запротестувала б, беру її під руку і  роблю селфі. 

Ми стоїмо біля стіни з афішами. Вона поруч, трохи ближче, ніж потрібно, і я відчуваю її тепло і аромат парфумів — дуже легкий, квітковий. Клацання камери звучить надто голосно, мені стає шкода, що ця коротка мить скінчилася. 

Дара дивиться мені в очі і несподівано каже:

 — Дякую, це був чудовий день…

Продовження — завтра о 22.00! 

Додавайте книгу в бібліотеку і ставте їй сердечко — так ви точно не загубите її і дізнаєтесь, що буде далі! Подарунок для когось із улюблених читачів - промокод на безкоштовне читання книги Лариси Бондарчук  "Два кохання дракона" Pw17v3EG