Розділ 7. Дара. "Бойове хрещення"

Нас везе Андрій, той простий і спокійний чоловік, що зустрів мене коло воріт особняку Орлів.

Авто — розкішний і ефектний “Гранд Черокі” —  спокійно і впевнено мчить до міста, не помічаючи ожеледі на дорогах. Андрій веде авто в суцільному потоці машин, не відволікаючись на пасажирів, Адріан з кимось переписується телефоном, а я намагаюсь розібратися в стосі паперів, що взяла з собою в поїздку на репетицію і водночас успішно ігнорую меседжі Марти, яка написує мені мало не щохвилини, вимагаючи негайної відповіді на питання, чи дісталася я до Адріанового дому, і чи вже бачила його.

— Хто там тебе домагається? — не відриваючи погляду від екрану свого телефону, питає раптом Адріан. — Тільки й чую оце набридливе “блиньк-блиньк”...

— Вибач, — бурмочу присоромлено. — Це особисте…

— То відповіси чи ні? — гмикає він. — Чи це особисте якось мене стосується?

Відчуваю, як мої щоки заливає буряковим 

кольором. У дзеркалі заднього виду бачу власний рум’янець. Треба чи тональний крем взяти щільніший, чи навчитись, врешті, контрулювати свої реакції…

— Це подруга пише, — зітхаю. — Хвилюється…

— Та, з якою ти прийшла на співбесіду? — Адріан все ще дивиться в екран, але я помічаю хитрий блиск в його очах. — Як її звуть?

— Марта, — відповідаю, навіть не уявляючи, що саме він вичудить вже за мить.

Адріан спокійно бере мій телефон просто з рук, мило посміхаючись мені. Екран розблоковано, тому він без проблем заходить в месенджер, вмикає відеовиклик.

— Ти вирішила перестати мене ігнорувати? — чую Мартин голос, що за мить змінюється кволим зойком.

— Привіт, Мартусю! — солоденьким, як сироп від кашлю, голосом муркоче Адріан. — Ти не могла би лишити мою асистентку в спокої під час роботи? Вона не встигає відписувати тобі, бо працює, але обов’язково відповість у вільний час.

— Боже мій, звісно! — ледь чутно квилить Марта, а я ледь стримую сміх. — Я… Як скажеш, Адріане, я…

— От і розумничка! — Адріанова посмішка еталонно сяюча і спокуслива. — Ти нам дуже допоможеш! А на знак моєї особистої вдячності я передам спеціально для тебе, Мартусю, квиточок на мій наступний камерний концерт. Згода?

Через Адріанове плече я бачу, як беззвучно киває вкрай розгублена і зачарована Марта.

— Але це буде за умови, що ти не турбуватимеш мою асистентку в її робочий час, — суворо нагадує він, і Марта киває, мов песик, що ліпиться на панель приладів в авто. — Домовились? — чергова серія мало не судомних кивків. — Па-па, красунечко! — Адріан відправляє повітряний поцілунок в екран мого телефону і відбивається.

— Схоже, їй треба викликати швидку, — сухо кидає він і повертає мені мій телефон. — Доббі, ти вільний! Принаймні, доки вона не отямиться.

— Це було жорстоко, — зазначаю максимально серйозно, хоча в глибинці душі цілковито з ним погоджуюсь.

— Та ну, квиток на концерт в якості моральної компенсації цілком загладить мою провину, — відмахується він. — Зате тебе не буде смикати краща подруга, і ти не розриватимешся між почуттям провини відносно неї і почуттям обов’язку відносно мене.

— Тобі скільки рочків? — не втримуюсь від єхидного коментаря. — Сімдесят?

— Дев’яносто, — не лишається він в боргу. — Просто, я вже зрозумів, як працює цей дурнуватий світ. Вона буде в порядку, повір. Якщо, звісно, не лусне від щастя.

Це звучить цинічно, але він правий. Киваю, приймаючи цей аргумент. Я на мить уявляю себе на місці Марти, і Стінга на місці Адріана. Дідько, та я б стрибала по стелі від щастя…

Решту шляху ми долаємо в доволі комфортному мовчанні. Я й далі розбираюсь у графіках і розкладі, що мені лишила Марина, Адріан продовжує переписку з кимось, а Андрій маневрує між авто вже київськими заповненими вулицями. Він — дуже вправний водій, який чудово орієнтується в місті. Тому ми прибуваємо до студії за десять хвилин до дванадцятої.

— Малий, там папараці, — спокійно попереджає Адріана Андрій, не озираючись. — До чорного ходу?

— Вони знають таткову тачку, — похмуро бурчить той. — Давай поближче до входу, а за нами приїдеш на моїй і забереш нас вже там.

— Прийняв, — озивається Андрій і вправно вписує чималеньку машину між мікроавтобусом з лого телеканалу і яскраво-рожевим “Фольксвагеном-Жуком”.

— Ну що, Дара, готова до стажування з перешкодами? — посміхається мені Адріан, але це зовсім інша посмішка, не та, що була зранку, коли він мене побачив.

— Що мені робити? — я намагаюсь не показувати свого страху, але він бринить в голосі, як я не стараюсь говорить спокійно.

— Тримайся збоку і трішки позаду, не стій між мною і камерою і не давай мені говорити з однією людино довше двох-трьох речень, — інструктує мене Адріан. — Буквально береш мене під руку і ведеш геть з максимально самовпевненим виразом обличчя. На всі питання, адресовані тобі, відповідаєш або “без коментарів”, або “дочекайтесь офіційної інформації”. — він яскраво і широко посміхається. — Можеш навіть когось послати. Можеш навіть матюкатися. Ти ж, бляха, асистентка рок-зірки! Тобі можна все!

Затримую дихання і киваю на знак того, що готова. Міцніше стискаю планшет і теку з паперами, уявляючи, що вони — мій щит.

Адріан відчиняє двері авто…