Розділ 6. Адріан. "Схоже, ми спрацюємось"

Моя сімейка колись зажене мене в домовину.

Вже не вперше мені соромно за них, але сьогодні цей сором особливо гострий і пекучий. Дара дивиться на мене з приглушеним співчуттям в очах, а я не знаю, куди подіти погляд і руки, безцільно і нервово перекладаю папери на столі, ніби це може якось сховати мене від цього всеохоплюючого відчуття.

Я соромлюсь своєї сім’ї…

Вони завжди все псують. Ці мої любі родичі, яким конче необхідно привселюдно тицьнути мене носом в мою, таку дратуючу для них, інакшість. Кожного разу, кожного бісового разу вони шпиняють мене, мов третьокласника-двієчника на лінійці перед школою. Діана ще більш-менеш адекватна, а от Дмитро… О, він скрізь пхне свого підправленого в пластичного хірурга носа, коментує ядучим, добре поставленим голосом (я знаю про уроки вокалу, та вдаю, ніби в нас ну зовсім не один і той самий викладач) кожну мою дію. Козел франтуватий! І послав же мені боженько родичів…

— Ну ось, власне, і все… — мимрю під носа, перекладаючи в окремий стосик свій роздрукований графік на цей тиждень. — Нічого складного, насправді…

— То чому пішла моя попередниця? — раптом питає Дара.

— Заміж вийшла, — відповідаю я, не відразу зрозумівши, що вона простягує мені рятівне коло, аби я відволікся від думок про Дмитра і від тупого перекладання паперів. — Я дуже за неї радий, насправді… Вона — хороша дівчина і дуже хороша помічниця. Але мій графік не дуже в’яжеться із сімейним життям, тому ми розійшлися. До речі, вона казала, що може підказати тобі деякі речі, тому запиши, певно, її номер…

Хвилину чи дві ми витрачаємо на те, аби Дара записала номер Марини, набрала її. Дівчата мило спілкуються, знайомлячись, а я збоку спостерігаю за тим, як змінюється обличчя Дарини. Воно не стає похмурим абощо, воно стає дивно зосередженим, ніби вона вмикає якийсь особливий режим для роботи. Мені цікаво, як вона працюватиме, але інтуїція підказує, що ця її зосередженість не миттєва, вона вроджена і усвідомлена.

Я не підслуховую, тримаюсь осторонь, але в Дари сильний і впевнений голос, тому я чую її частину діалогу. І, мушу визнати, вона одразу виділяє основну суть роботи. її питання до Марини чіткі і впевнені, по суті справи, без води і зайвої балаканини. Це лише посилює мою впевненість у правильності свого вибору: Дарина буде чудовою асистенткою.

Нарешті дівчата прощаються. Я ловлю погляд Дари і підбадьорююче посміхаюсь.

— Не знала, що асистування рок-зірці таке складне і багатогранне, — врешті гмикає вона і прибирає телефон. — І таке цікаве…То… Я так розумію, починаємо просто зараз?

— Звичайно! — я й сам не можу пояснити собі, чому відчуваю таке неможливе полегшення від того, що усі ці обов’язки її не злякали. — Тримай планшет для роботи, він без пароля. Марина сказала, що з ноутбуком важко бігати, а телефон замалий по діагоналі… і треба купити тобі гарнітуру… і ще щось, чекай, вона лишила список…

— Почекай! — сміється Дара. — Дай розібратися з графіком хоча би на сьогодні!

Вона так легко і невимушено переходить на “ти”, що я на мить завмираю, посміхаючись, мов ідіот. Ледь знаходжу в собі сили, аби прогнати цю дурнувату посмішку геть і вагомо кивнути, вимучивши якусь відверту маячню:

— Добре, але обов’язково повідомляй, якщо щось треба купити тобі для роботи!

Лише сказавши це, я згадую про банківську карту. Дірява моя голова… не можу обійтися без асистента. Добре, що тепер в мене є Дара.

— Ось карта, це на випадок незапланованих витрат. А твою особисту ми замовимо в батька, твою власну іменну, для зарплатні. І не здумай зі своєї витрачати на мене, як робила Марина перший місяць. Ось ця карта буде в тебе, і ти витрачаєш з неї не лише на мої потреби, а й на свої, зрозуміла?

Дара дивиться на мене, ніби замість карти я тримаю в руках павука. Поволі до мене доходить, що я виглядаю трішки дурнувато з цими повчаннями. Але я дійсно не хочу, аби вона витрачала на “супутні потреби” свої кревні, чесно зароблені. Врешті, я маю гроші! Це лише Дмитрик думає, що я сиджу в татка на шиї і тягну грошики на свої дороговартісні забаганки…

— Я ніколи не розпоряджалася чужими грішми, і не знаю, як… — Дара розводить руками, ніби не знаючи, яке слово підібрати, — Не знаю, як це робиться з бухгалтерської точки зору…

— Та ж чеки приходять в додатку, тому вся бухгалтерія автоматична, — сміюсь з полегшенням. — Але в мене є справжній бухгалтер, тобто жива людина, яка веде усю бухгалтерію. Я вас познайомлю, коли поїдемо на репетицію. Де речі, коли вона?

Пхаюсь в купу паперів, що так і лежить на столі, але Дара відтісняє мене, зосереджено копирсаючись в аркушах.

— О дванадцятій. — впевнено повідомляє вона, на мить замислюється і докидає. — Якщо викличемо таксі зараз, то ти встигнеш вчасно…

— Навіщо таксі? — посміхаюсь я і дістаю телефон. — В мене є авто і власний водій. Ну, принаймні на час, коли я живу тут…