Розділ 5. Дара. Двоє братів

 — Доброго ранку, — кажу я трохи знічено. — Ось… Готова приступати до своїх робочих обов’язків. 

Краєм ока бачу, що батько Адріана дивиться на мене, ледь піднявши брови, ніби на якийсь рідкісний музейний експонат, знайдений у сільській крамничці. 

 — Приємно познайомитися, — Платон Орел простягає руку і взявши мою долоню в свою, легенько її стискає. — Ви дуже схожі на… Втім, це неважливо…

 — І мені приємно, — киваю я, в цих розкішних апартаментах почуваючись ніби не в своїй тарілці. Зараз думаю про те, що погодитися на пропозицію Адріана, може, було й не кращою ідеєю. Всі ці багаті люди — вони наче інопланетяни для мене, люди з різних світів, яких я погано розумію, а вони, мабуть, не розуміють мене. Лише той чоловік у дворі, Андрій, здається звичайною людиною, з мого світу. 

 — Що ж, всі перезнайомилися, і я забираю Дару, покажу їй будинок, — заявляє Адріан і забирає мою валізу.  — Покладемо це в твоїй кімнаті…

 — Ви хоч зберігайте пристойність, — пирхає білявка — Нінель, здається. 

 — Обов’язково,  — серйозно киває Адріан.  — Ти ж знаєш, що я не піддаюся на спокуси, навіть коли ти йдеш із басейну в одному рушнику…

 — Неправда, я не ходжу в одному рушнику! — Нінель дивиться на Платона. — Він наговорює на мене! 

Діана регоче, а Платон обіймає Нінель за плечі:

 — Адріан жартує, моя люба. 

Тим часом Адріан не церемонячись особливо, веде мене сходами на другий поверх, щоб показати мою кімнату…

***

Нагорі довгий коридор, з якого веде безліч дверей. У будинку пахне кавою, деревом і ще чимось теплим, домашнім, але водночас тут відчувається напруга, ніби кожна кімната приховує якісь таємниці.

— Це вітальня, — каже Адріан, ведучи мене далі. — Тут ми збираємося всією… родиною. Коли це трапляється, краще триматися ближче до виходу.

Я нервово усміхаюся, думаючи, що він жартує лише наполовину.

Потім ми заходимо у мій майбутній просторий покій із вікном у сад. Адріан обережно кладе валізу у шафу, говорить про те, коли мешканці будинку снідають, обідають, вечеряють… Я слухаю його, киваю, намагаюся запам’ятати, але більше дивлюся на нього самого. Він рухається легко, з якоюсь кошаючою грацією.

— Твої обов’язки, — каже він уже серйозніше, коли ми сідаємо у бібліотеці — в цьому будинку є ще й бібліотека, здуріти можна! — Мій графік, дзвінки, листування, домовленості, інколи супровід на зустрічах. Оплата пристойна, — він називає суму, і я ледь стримую здивування. — Проживання і харчування за мій рахунок.

— А ваша… родина? — обережно питаю я. — Моя присутність їм не заважатиме?

— Звикнуть, — відповідає він байдуже. — Або ні. Це їхні проблеми.

У цей момент двері відчиняються, і до кімнати заходить  молодий чоловік, який виглядає так, ніби щойно зійшов з обкладинки ділового журналу. Ідеально випрасуваний костюм, впевнена постава, холодний погляд.

— Дмитро, — каже Адріан без ентузіазму. — Мій молодший брат. А це Дара, моя асистентка.

— Асистентка, — повторює Дмитро, уважно мене оглядаючи. — Знову з проживанням?

Я відчуваю, як між ними повітря стає густішим.

— Так, — відповідає Адріан. — Маєш заперечення?

— Маю, — різко каже Дмитро. — В цьому домі і так забагато нахлібників.  Ми з Діаною тягнемо фірму, вирішуємо реальні проблеми, а ти лише розважаєшся.

— Я музикою займаюся, — спокійно відповідає Адріан. — Це теж робота, уяви собі. 

— Егоїст, — кидає Дмитро. — Тобі байдуже до сім’ї, до бізнесу. Ти живеш у своєму богемному світі і думаєш лише про себе.

Я мовчу, але всередині все стискається. Я дивлюся на Адріана і бачу, як він ледь стримує роздратування.

— А я дивлюся, ти дуже щасливий у своєму ідеальному житті, — каже він тихо. — У всьому наслідуєш батька, от тільки тобі ніколи не бути таким як він, ти завжди залишатимешся його блідою тінню…

Обличчя Дмитра зневажливо кривиться. Він виходить, грюкнувши дверима. 

Якусь мить у бібліотеці панує тиша. Я раптом розумію, що подумки стала на бік Адріана, цього дивного, нестандартного чоловіка, який не хоче жити за чужими правилами. І мене дивує, як легко я зробила цей вибір...