Розділ 4. Дара. Велика сімейка Орлів

Таксі зупиняється біля металевих розсувних воріт, що височіють, мов декорація якогось фільму. В мене непереборне відчуття дежа вю, ніби я вже бачила ці ворота і величезний білосніжний будинок за ними, та я впевнена, що ніколи не була тут, в Конча-Заспі, серед елітних котеджів відомих багатіїв. Не місце там звичайній студентці на бюджеті…

Але я тут, з жалем проводжаю поглядом таксі, що швидко зникає вдалині по однойменній вулиці, повертаючись до Києва, і шукаю в собі рішучості, аби натиснути на кнопку домофону. Я маю код, але навіть думка про те, аби ось так просто увійти на територію цього пафосного особняка. змушує мої коліна зрадницьки підгинатися.

Врешті я переборюю себе, натискаю кнопку виклику.

— Будинок Орлів, — озивається динамік хрипко. — Назвіться.

— Дарина Лисиця, асистентка Адріана Орла, — ледь стримую тремтіння у власному голосі. — Мені призначено…

Я не встигаю закінчити, як ворота відсуваються убік, абсолютно безшумно і повністю. Так, наче я на золотій кареті маю заїхати на під’їздну доріжку, а не пішки зайти.

— Дякую, — мимрю в мікрофон і тупочу всередину, страшенно ніяковіючи.

Коли ворота все так же безшумно зачиняються за моєю спиною, я відчуваю себе дурнуватою вівцею, що слухняно чимчикує в загін. Підсилює це відчуття величезний кудлатий пес, що мов тінь виступає з-за ідеально підстриженого, еталонно круглого вічнозеленого куща невідомого мені виду. Це коллі, я впізнаю його відразу. Скільки разів я передивилася “Лессі”? Сотню точно… Я знаю, що коллі ніколи не кинеться на людину, та все одно мене переповнює страх.

— Привіт, собачко, — ціпеніючи, вітаюся я і ледь втримую руку, що рефлекторно тягнеться помахати. — Ти ж мене не покусаєш?

— Норман нікого не кусає, він надто старий для того, аби гризти кістки, — звучить звідкись збоку спокійний впевнений голос. — Норман, сюди!

Пес радісно і трішки показушно скаче до чоловіка, що чистить сніг на одній з купи доріжок навколо височенного триповерхового будинку. А в мене по спині тече дуже рясний і дуже холодний піт.

— Ем… Добрий день, — вітаюсь, вдаючи, що ні Норман, ні незнайомець мене от взагалі не налякали. — Я Дара… Дарина Лисиця…

— Віталися вже, — чоловік махає рукою на ворота. — Мене Андрій звуть, я тут ніби як помічник господаря. Йди до будинку, не бійся: Норман не зачепить. Почув, старий ти килимок? Дівчину не ображай!

Норман махає кудлатим хвостом, ніби як погоджується з цим наказом. Я плентаюсь далі, відчуваючи себе просто феєричною дурепою. І це ж я навіть до робочого місця не дісталася. Цікаво, а в мене те місце взагалі буде? Що, коли цей рокер до ранку передумав?

Не дійду — не дізнаюся! З цією думкою я продовжую свій шлях, переконуючи себе, що ніхто з роззявленою пащею мене не переслідує. Озиратися чомусь не наважуюсь.

Будинок лише здається близьким. Але до нього я плентаюсь ледь не десять хвилин, і це по абсолютно чистим доріжкам без жодного натяку на сніг. Якби там була та ж ожеледь, що вкрила усе в Києві, я би й до вечора не дійшла до високих білосніжних сходів.

Перед дверима, такими ж білосніжними і пафосними, як і увесь дім, я тупцюю кілька секунд. Що, отак просто зайти всередину? Без запрошення? А, втім, чому без? Я тут ніби як працюю! Натискаю на дверну ручку і мало не ввалююся в величезний хол — ідеальні безшумні механізми відчиняються легким рухом. Надто легким…

Всередині тепло і пахне багатством. Розкішшю навіть. Дорогими парфумами, ароматною поліроллю, ще чимось шикарним… Якби слово “гламур” мало свій аромат — це був би він. Я вдихаю його, намагаючись осягнути кожну нотку.

— Нарешті! — глибокий жіночий голос лунає звідкись згори, змушуючи мене крутити головою в пошуках його володарки. — Аліно, ви запізнилися! Ми встигнемо зробити зачіску в такий короткий термін?

Сходами вниз до мене прямує найкрасивіша дівчина, яку я колись бачила в своєму житті. Висока і струнка, вона не йде — пливе сходами, ніби супермодель на показі. Її довге чорне волосся спадає на спину важким водоспадом, і я ледь втримую щелепу на місці від їхнього блиску.

— То ми встигнемо? — вона спиняється переді мною, дивлячись неймовірними синіми очима вимогливо і водночас тепло.

— Ви мене з кимось сплутали, — вимушено посміхаюсь, відчуваючи себе страшенно ніяково. — Мене звуть Дарина, а не Аліна, і я не перукарка.

— О, перепрошую, — вимогливість миттєво розчиняється, лишається тільки холодна стримана ввічливість. — Я чекаю перукарку. А ви?..

— Асистентка Адріана, — відчуваю себе дурепою. — Прийшла на роботу…

— Адріан! — раптом кричить вона кудись убік. — І мій братечко змусив вас чекати? — вже до мене з чомусь співчутливою посмішкою. — Я — Діана, сестра цього непорозуміння. Якщо біситиме — кличте мене, спробую вас врятувати. — Адріан!

— Навіщо так волати?! — з-під сходів лунає капризний високий жіночий голос, і на цю іпровізовану сцену посеред холу виходить інша найкрасивіша жінка, яку я колись бачила — тепер вже білявка в сексуальному спортивному трико, що підкреслює кожен вигин її досконалого тіла. — Ді, ти колись навчишся тихо говорити?

— А ти колись навчишся не підкрадатися зі спини? — не лишилася в боргу Діана. — Ти Адріана бачила?

— Я була в спортзалі, а цей бевзь там рідко буває, — ігноруючи мою присутність, відповідає білявка. — А навіщо тобі він?

— Він потрібен не мені. Тут його нова асистентка прийшла, а я просто намагаюсь бути корисною…

— Краще б спробувала бути менш гучною, — озивається білявка. — Для таких випадків існує телефон. Чули про таку штуку?

Мої щоки палають, мов буряк. І як я сама не додумалась подзвонити Адріанові? Він учора дав свій номер, а я забула про це і попхалась до нього додому. А що, коли він десь поїхав?

Доки я себе гризу, білявка дістає телефон і швидко набирає номер. Діана також кудись дзвонить, а я стою ні в сих, ні в тих, переповнена одним єдиним бажанням: зникнути звідси якнайшвидше.