Розділ 3. Адріан. "Така пропозиція трапляється раз у житті"

Моя попередня асистентка виходить заміж швидко і якось дуже по-інстаграмному, з білою сукнею, переїздом в інше місто і довгими прощальними обіймами, після яких у домі залишається дивна тиша. Я щиро за неї радий, але рівно до того моменту, поки не усвідомлюю, що тепер мені знову потрібна нова людина, яка витримає мій графік, мої зриви, гастролі і ще й життя під одним дахом з моєю родиною.

Я називаю це «моя клята Санта-Барбара» і щоразу морщуся, коли вимовляю цю фразу подумки. Батько Платон, успішний бізнесмен, його четверта дружина Нінель, яка на рік молодша за мене самого, два брати і двоє сестер від різних  батькових шлюбів. Будинок такий величезний, що туди справді можна поселити ще десяток гостей, окрім однієї скромної асистентки, але Нінель уже встигає закотити сцену.

— Ти знову приведеш якусь дівчину жити до нас, — з солодкою усмішкою каже вона, перепинивши мене на кухні, куди я прийшов за банкою пива. — А раптом вона захоче покласти око на твого батька?

Я дивлюся на неї і стримую сміх. Вона нагадує мені рибу-прилипалу, яка чіпляється до великої риби і паразитує на ній. І що батько знайшов у цій вередливій білявці з довгими, як у ляльки, віями, і мініатюрними мізками?

— Не переймайся тим, — відповідаю я. — Батько занадто зайнятий твоєю красою, щоб помічати будь кого-ще. 

Здається, мої слова її тішать, Нінель аж розцвітає. А я  думаю, що в чомусь вона має рацію — батько таки ласий до молоденьких дівчат модельної зовнішності. Отже, мені треба шукати “нестандарт”, щоб дівчина не була в його смаку, тоді проблем зі старим спокусником не виникне…

На жаль, мій ремонт затягується, інакше я б не жив зараз з родичами. Я і так єдиний з усіх дітей, хто пішов проти волі батька. Він хотів бачити мене в родинному бізнесі, а я взяв гітару і пішов своїм шляхом. І, на зло всім, у мене вийшло.

Саме тому  годиною пізніше я сиджу у студії  дивлюся, як одна за одною заходять дівчата, схожі між собою, ніби їх надрукували на принтері. Ідеальні зачіски, правильні риси обличчя, однакові відповіді. Вони дивляться на мене з надією і трохи з жадобою, і я вже починаю нудьгувати.

А потім я помічаю її.

Руденька, тендітна, сидить у кутку і не намагається привернути до себе увагу. Вона не метушиться, не посміхається завчено, просто спостерігає. І в цій її несхожості є щось дуже правильне. Я ловлю себе на думці, що саме так виглядає людина, якій можна довіряти. А для мене це найважливіше. Щоб моя помічниця не “злила” мої таємниці в пресу, не видала мої творчі плани конкурентам, не продавала мої фотки і брудну білизну… Щоб ми з нею були на одній хвилі, як із її попередницею…

Я виходжу в коридор і шепочу менеджерці, не зводячи з неї погляду:

— Поклич зараз цю руденьку.

Коли вона заходить до кабінету, я бачу, що в неї уважні сіро-зелені очі і трохи напружені плечі. Вона явно не планувала бути тут.

— Сідай, — киваю я на крісло і  привітно усміхаюся. — Розкажи про себе.

— Я Дарина, — каже вона. — Але всі кличуть Дара.  Моє прізвище Лисиця.

 — Що, справді? — дивуюся я. — Тобі личить. Ти така… сонячна…

 — Дякую, — вона зовсім знічується, але продовжує свою розповідь. — Я вчуся на журналістку, передостанній курс. Я тут за компанію з подругою. Це вона прийшла на співбесіду, Мартою звуть…

Та мені нецікаво слухати про її подругу.

— А я тут за покликом інтуїції, — перебиваю руденьку. — Знаєш, я довіряю своєму внутрішньому чуттю, воно мене ніколи не підводило… Що ти любиш?

Вона знизує плечима — дивне запитання, але відповідає чесно.

— Котів. І музику Стінга.

Я мимоволі усміхаюся ширше.

— У нас багато спільного, — кажу я. — Я теж люблю котів. І хорошу музику. Отже, ти мені підходиш. Коли можеш розпочати роботу?

Вона дивиться на мене насторожено.

— Ви жартуєте?

— Ні, — відповідаю я серйозно. — Я пропоную тобі роботу. Особиста асистентка. З проживанням і гідною зарплатою, плюс на концерти ходитимеш безкоштовно. Завтра приїдеш за адресою, — я простягаю їй візитку.

Дара кліпає очима. Вії в неї не такі довгі, як у Нінель, але неймовірно пухнасті. 

— Можна… подумати? — питає вона.

Я хитаю головою.

— Тут немає про що думати. Така пропозиція трапляється раз у житті. Хіба ні?

Дара мовчить кілька секунд, а потім киває.

— Ви маєте рацію, — каже вона тихо.

Я одразу підсуваю їй угоду.

— Підписуй.

Вона ставить свій підпис, не читаючи, і я не стримую кривої усмішки.

— От і все, — кажу їй. — Ти щойно підписала угоду з дияволом. Продала душу і тіло.

— Жарт несмішний, — хмуриться Дара.

Я сміюся, не надаючи значення власним словам. Лише згодом прийде розуміння, що інколи найбезглуздіші жарти виявляються пророчими…